Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Нічого, він  ще  й закукурікає, — процідив Великін. — Весело? — гримнув він  до Андрія.

— Так... Мені весело, що  тут все-таки записано не  весь карний кодекс, а лише шість пунктів.

— От  на  ці  пункти ти  й  відповідай. Записано стільки, скільки ти  заробив.

— Але  ж це  безглуздя! — вигукнув Андрій не  без  нотки відчаю.

— Нічого. Потім будемо бачити, чи безглуздя, чи ні.  От як  ти  на  все  даси  вичерпні відповіді, як  виложиш все, що натворив відповідно до  цих  пунктів, тоді  й  побачиш,  чи безглуздя це.  І переконаєшся, що  ні.

— Але  ж це  безглуздя!

— Е, брат, декламацією тут ти не  попреш. І ти на  всі ці пункти даси  такі  вичерпні відповіді, що  й сам  повіриш, що це  не  безглуздя. Тут  ще  не  було  випадку, щоб  наші обвинувачення лишалися безглуздям. Ич  ти!

Андрієві згадався Карапетьянів  Аслан, чесний  чистій черевиків, і він відмовився від думки переконувати слідчих. Це  справді глупо. Петля затягується, і з неї  немає виходу. Так, з неї немає виходу. Що він має  робити, як  рятуватися? Грати  Асланову комедію,  відтягати муки  й  виповнювати безглуздя «правдою» «щиросердних» зізнань?! Ні! Сто  раз  і сто  раз  ні. Нерви його  тремтіли, але  він  намагався володіти ними. Хотів  бути  спокійним. Похнюпився й мовчав.

— Всі  ці  «безглузді» пункти цілком відповідають твоїм поглядам, хіба  не  так?  — уїдливо викарбував Великін.

А дійсно. Коли говорити правду, то  ці  пункти цілком відповідали його  поглядам та тому, про  що він не смів  говорити й до чого  його  ніколи не змусять. Але вони відповідали й фікції, яку  фабрикують тут! З цим Андрій в душі  згодився  й почав убачати в цій  ідіотичній комедії несамовиту логіку, залізну логіку. Значить, в основі їхня  фікція — все  це правда?! Далебі, він  до цього має  відношення... Крім шпигунства на  користь будь-чию, бо  це  противно його  гордій і  шляхетній натурі, решта ж  — може бути... От, скажемо, хіба не поламав би він  усім  цим барбосам ребра й не повідкручував би голови? І то всім, згори до низу! Так... В диких обвинуваченнях є залізна логіка. Про це Андрій думав, а тим часом не пускав і пари з уст, сидів  мовчки. Великін починав кричати. Він  вимагав зізнань. Вимагав настирливо.

«Може, справді дати   йому цю  фікцію, всі  ті  потрібні “зізнання”? — подумав Андрій, обливаючись потом,  — з двох  зол  вибирають менше... І хай  це  все  кінчається.  Все одно вже».

Але  щось стояло на  перешкоді, щось, чого  він  ніколи не  переміг би  в собі.  Гордість. Шалена гордість, що  уперто оберігала його  честь, вартувала над  утомою й  відчаєм, не даючи пуститися берега. Та ще іскра свідомості, що від фікції йде  шлях до не фікції й тоді  не можна вже  з нього звернути, тоді  все  пропало... І тому  Андрій мовчав. Під  серцем йому млоїло, і він, власне, не  слухав  уже  скаженого крику й погроз, а чекав тортур, відчуваючи, як  навіть пальці рук його  бралися потом. Він  уже  не  розбирав, що  кричав той Великін. Хай  лише кінчає свій  безглуздий крик і приступає до  діла.  Хай  уже  убивають. Правда, він  уже  не  був  певен, що його  в наступному нападі не «розколять», — той ідіотичний крик, та  вся   похабщина забивала памороки,  наповнювала серце розпачем, безнадією, апатією відчаю, огидою до  всього. А головне, той  крик убивав волю, заливаючи її водоспадом мерзості. Світ, що  раптом став  уміщатися в цій кімнаті, ставав противним.

А Великін перебирав усі пункти за чергою, домагаючись зізнань. Спершу кричав про  шпигунство, але  не  викликав жодної реакції. Тоді він кричав про збройне повстання — теж не викликав реакції. Про терор — теж  безрезультатно. Тоді він  перейшов до військової повстанської організації, — він домагався імен людей, він  домагався  списків  знайомих  і приятелів, взявши течку  до рук і щось там тикаючи пальцем. Андрій почав прислухатись. По  кількакратних домаганнях назвати імена «спільників», учасників повстанської військової  організації, Андрій категорично заперечив і існування організації, й приналежність до неї  будь-кого.

— Не  було! Не  було  й немає. І ніхто  до неї  не належить.

Ніхто!

— Як  то ніхто  не  належить?

— Так, ніхто!

Пауза.

— Ага, ніхто, кажеш? А брати! А твої  брати?!

— Що-о?!