Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Робітників...

— Так, і проти робітників, якщо вони проти диктатури пролетаріату...

— Російського пролетаріату...

— А то якого ж?! Словом — проти всіх, хто проти робітничого авангарду — партії Леніна—Сталіна.

— Але  ж витворюється парадокс!

— То  лиш так  здається. Ніякого парадоксу. Але  тут  не дискусійний клуб. (Пауза.) Отже, ми  вас  не  судитимемо за погляди, ми  судитимемо за діла.

Після цього Фрей замовк зовсім і вже  не  брав  участі  в допиті. Стояв собі, одвернувшись, і вивчав млинове решето у вікні. Мабуть, лічив вічка. Його місце заступив Великін. Він  під  час  всієї  розмови мовчав (лише раз  був  подав репліку), набрякав злістю, супився й під  кінець був червоний, як  буряк. Проте він  був  задоволений. Навіть потер руки, перешіптуючись з Сергєєвим.

— Ну-с... — процідив Великін після того, як переконався, що начальник вже розмову скінчив, — політикуємо? Але це добре! Знаменито! Що й требувалось доказать! Так  що  нам твої погляди ясні, голубе! Вони, правда, були  ясні й раніше, але  зайве уточнення не  шкодить. Одначе ми  тебе  за погляди  судити не  будемо, ти  ж чув.  Ми  судитимемо за  діла.  За діла, браток! Отже  — чи  не  зволите ви, сеньйоре, говорити нарешті? Про діла, про  свої  діла!  Га?  Про революцію він міркує, контрреволюціонер!!! Ну?!

Мовчанка.

— Про діла, сволоч, ти мусиш говорити! — раптом закричав  Великін і затупотів. — Про діла  твої  контрреволюційні, про  однодумців, про  всю твою  компанію гадючу!.. Мільйони тут щитаєш! Хоч би вас тут був мільярд, то й те нас не злякає. Ти  знаєш, що  таке  НКВД? Отож. Ти  повзатимеш, як  пес, і скавулітимеш!!!  Чуєш?.. Чуєш, як  вищать там  гади, такі  ж, як  і ти, по  коридору? Ото  твої  мільйони!  Політикуєш? От ти  ще  заполітикуєш!  Нам твої  погляди до  стелі, до  с...  до лямпочки!

Мовчанка. У Великіна виступив піт на чолі, й він ось-ось готовий був кинутися на жертву, кипів увесь  і сатанів. Чи він був фанатик, чи він був садист? І те й друге.  Він фанатичний виконавець волі  пославшого його, отого керманича російської історії... Великін ступнув рвучко два кроки до Андрія, а потім передумав, вернувся до столу  і розлився бурхливим потоком  найобразливіших епітетів. Він  називав Андрія й проституткою,  й  «паршивою петлюрівською собакою», й шматтям, і падлом, всім, що тільки може вигадати божевільна  людська фантазія.  Обіцяв його   згноїти й  запроторити туди, де він  до самої смерті не  побачить жінки... Лише для означення  поняття  «жінка» вжив  зовсім  іншого  епітета, назвавши  певну частину жіночого тіла.   То  був  водоспад цинізму, похабщини, брутальності, еквілібристика мерзості, розрахована на те, щоб  увігнати жертву в стан  психічної депресії, знищити її морально, принизити, розчавити. Все, що вигадав всесвітній, а особливо російський, лайливий геній, було  пущено в рух. Це  все  робилося для  того, щоб  довести, що  людина, якій стільки ллється на голову бруду, нікчемна пилинка, ніщо, комаха, за якою не  стоїть і не  стане жоден закон і якій нема, на  що  сподіватися.

Фрей стояв, обернений до вікна, й, здається, не реагував ні  на  що, не  чув  ніби.

А Андрій чув  усе, але  теж  не  реагував назовні. Кожне слово віддавалося болючим ударом в самісіньке серце, але він  зціпив зуби  й  мовчав понуро, дивився примруженими очима на  Великіна, на  всю  компанію, що, позіхаючи, слухала  начальникові філіппіки[20]. Тремтів дрібно й чекав.

Втомившись  від  водоспаду похабщини,  вірніше,  захлинувшись нею, Великін люто  сплюнув і, поставивши, як крапку, зловісне: «Ну?!», замовк. Чекав, давши зрозуміти, що він  більше говорити не  буде, а від слів  перейде до діла.

— Ну?!

Андрієві треба було  щось сказати, щось таке, щоб  загаяти  час, щоб  відвести те, що  за  тим  «ну?»  має  прийти, але він  не  знайшовся, що  сказати. Відчував, що  його  огортає жах при  згадці про  те, що  було, й перед тим, що  може бути в цім  безвихідді, в цім  царстві сваволі й  садизму. Дивився у вікно, за яким була глупа  чорна ніч, і тоскно думав, хоч би вже швидше світало, хоч би вже кінчалася ця ніч  і його  відвели  назад до камери, дали  перепочити. Адже  ж, як  прийде ранок, цей  допит мусить припинитися, його  мусять відвести назад і лишити в спокої до  наступної ночі. А там  — якось буде... Може, він  розіб’є голову об  мур... Якось буде... Лише зволікти б те прокляте «ну?» в безконечність. Але він  не знайшовся, що  сказати, й тільки знизав плечима.

— Що?!  — закричав Великін і загугнявив глумливо: — А-а, він, бідняжка, не  знає, про  що  йому говорити, забув. Слідчий!  —  обернувся Великін  до  Сергєєва. —  Поясніть цьому ідіотові, на  яку  тему  він  має  говорити!  Сконкретизуйте  йому обвинувачення, щоб  він  зрозумів, що  з ним тут не  цяцькаються і не  в піжмурки грають, що  його  погляди нікого не  цікавлять, а  що   слідство розпоряджає іншими конкретними матеріалами про  діла, про  діла!  — на  які  потрібні конкретні відповіді.

— Так, — розкрив течку  Сергєєв і почав карбувати: — пункт перший статті  54-ї  КК УССР — зрада  вітчизни. Пункт другий — приналежність до  військової контрреволюційної повстанської  організації  й  підготування збройного  повстання. Пункт шостий — шпигунство на  користь Японії. Пункт восьмий — терор. Пункт десятий — агітація. Пункт одинадцятий — організація, що  стоїть у зв’язку з пунктом другим і десятим.

Відкарбувавши, Сергєєв закрив течку. Андрій дивився якусь мить, а далі не витримав і засміявся. Він ці пункти вже чув  раніше, але  тоді  вони не  справили на  нього враження, мало що   можна написати.  Тепер же  й  тут, проголошені офіційно  й  авторитетно,  вони  занадто вражали букетом безглуздя, своїм неспівмірним тягарем — аж шість пунктів! Особливо безглуздим був  пункт про  шпигунство, та ще  на в користь Японії.

— Чого ржеш?! — визвірився Сергєєв.