Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Андрія так ніби  хто облив варом або жигнув головешкою межи очі.  «Он  що!  Брати!  Він  говорить про  братів»...  Від несподіванки  Андрій отетерів і не  зрозумів, що  й  до  чого.

А потім збагнув, чого  вони хочуть. Бач, вони хочуть, щоб він  завербував до  їхньої фікції  своїх   братів. Рідних  своїх братів! Ловко!

І...  дивно,  першим  відрухом була   одчайдушна  й  божевільна думка: «Так-так!  Завербувати!.. Хай  живе провокація! Завербувати!!! Вони брата віддали на  муки, то ж хіба не  справедливо буде  одміряти їм  повною мірою? І нехай узнають...»

Але  це  лиш на  коротку мить, і це  така  божевільна думка, як  блискавка, її враз  погасив той  «хтось», що  стояв на варті  його  душі:  «Стій, дурню, стій!..  Вони тебе  не продали! А якщо б  навіть вони тебе  й  продали, то  ти  їх  не  мусиш продати... Стій!  І рятуй інших!.. Од  фікції йде  шлях до  не фікції... Стій!»

«Брати мої, брати мої!»

— Ні! — визвірився Андрій до Великіна.

— Що ні?

— Ти  брешеш! Те, що  ти  сказав, ти  брешеш!..

— А-а... — Великін зняв із дубового стільця спинку, що, виявилося,  легко здіймалася і вкладалася знову на  місце, й наблизився до Андрія: — Як  ти  сказав?! — За  Великіним слідом наблизилися «футболісти».

Андрій  звівся  назустріч  і  наставився  пломеніючими очима усторч:

— Ти  брешеш.

Удар  ребристою палицею (спинкою  з  стільця) по  обличчю і одночасовий чийсь удар  ногою під  коліна звалили Андрія на підлогу... І почалася знову та сама  історія, що була вже  раз.  Але з ще більшим осатанінням і ревищем. Слідчі й «футболісти» кричали від азарту й злоби, Андрій кричав від гніву  і болю. Тепер удари  були  болючішими незрівнянно, бо приходилися по вже набитому тілу, по синцях, по напухлих м’язах. З  розбитої щоки лилась кров,  і  Андрієві руки  та чужі  черевики розмазували її по паркетній підлозі... Андрія качали ногами по кімнаті довго, аж поки він знову не знепритомнів. Тоді  відлили водою й посадовили на  стілець...

Фрей був весь  час  присутній при  екзекуції, але  не втручався і взагалі не звертав уваги. Він закурив і пускав апатично  дим  в чорноту ночі, крізь млинове решето. А як  Андрія посадили на  стілець, Фрей погасив цигарку в попільничці на столі, перекинувшись при  тому  кількома словами з Сергєєвим і Великіним, і пішов. А виходячи, зупинився біля Андрія на  хвилинку й проговорив недбало:

— Ліпше не  сваріться з хлопцями, а постарайтесь бути слухняним. І пам’ятайте — ви  будете   потрібний країні й партії й вас оцінять... якщо ви здастесь... І не бійтесь ніяких перебільшень...

Пішов. «Футболісти» теж  вийшли.

Андрій не  зреагував на  слова Фрея, сидів, опустивши побиті руки вздовж тіла  й  звісивши мокру голову на  груди, і спазматично схлипував від  браку повітря. Лице його було  напухле й  заяложене кров’ю. Брови зведені, щелепи стиснені.  Сидів і  дивився  спідлоба просто  себе...  Келих наповнювався до краю, здається, вже  до краю... Сили його вичерпалися, а ще  ж тільки початок. Ще  ж тільки початок! Нерви дзвеніли тоскно, як  осінні дроти в степу, і той  дзвін свердлив мозок, як  біль  зубний... Він  дивився у вікно, на млинове решето й  думав, чи  проб’є він  його  головою, як отак  кинеться враз  очертом...

У кімнаті лишилися Сергєєв і Великін, щось пошепки радилися за  столом. Вони не  боялися — жертва вже  вимотана ґрунтовно і вони вдвох  дадуть  їй  раду  на  випадок чого. Курили, листали папери, щось міркували. А Андрій дивився у  вікно, за  млинове решето: чи  проб’є він  його головою? Його несамовито тягло до  вікна, до  безодні, що за  тим  вікном починалася від  п’ятого поверху й  губилася десь  унизу, в темряві. Кинутися в неї  сторч головою отак  з розгону!  І все  б...  Ні, він  не  проб’є цього решета головою. Воно прип’яте гаками міцно й не  зірветься, а дріт  занадто грубий, хоч  і  видається  павутиною...  Ах, яке   несамовите бажання, але  — нездійсниме. Тут, брат, все  передбачене... Андрія огортає тяжка безнадія, він  зітхає   та  все  не  може відвести од вікна очей... За  решетом рожевіє, то надходить світанок. Десь  заляпотіли голуби крилами, злітаючи на дах, і заворкотіли.

Он   вони  ходять на  рожевому тлі,  по  самім  шпилю  і воркочуть. На  тюрмі, на  тюремнім даху...

До  кімнати зайшла якась особа.

— Встать! Женщина!.. — гримнув Сергєєв.