Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Цього погляду Андрій ніколи не міг забути. Йому здалося тоді, що  ті  очі  несамовито пломеніли й  кричали криком: «Тримайся,   товаришу!»

Ці  очі  завжди стояли перед Андрієм, і, може, це  й дало йому силу  тоді  так  багато витримати й не  зломитися.

Тепер ті очі знову стали перед ним. Андрій ступає понуро й намагається з усієї  сили бути  байдужим. Чує  тривожний гомін, яким наснажена атмосфера, думає про  те, що  ці ось тенета висять тут  тому, що  багато відважних, позначених тим   самим  тавром, що   й  той   одчайдушний романтик  з полум’яними очима,  не  витримують гіркої  чаші,  але   не хочуть   здаватись  і  кидаються  сторч  головою  в  прольоти межи сходами, утікаючи геть  зі шляху на  Голгофу в прірву небуття, — думає над  цим і  намагається бути  байдужим. І він і справді вже байдужий. Йому знайомий цей  стан  — то інстинкт самозахисту зумисне притуплює нерви, заощаджуючи  їх, бо ж їм належить витримати занадто великі іспити, перед ними будуть  занадто реальні жахи  і небезпеки, щоб не  шарпати їх жахами утроєними. Він  дивиться під  ноги і бачить на сірих  плитах сходів  маленькі свіжі  червоні краплі.

Краплі крові. Але  він  знає, що  то  не  краплі крові... Так  і колись на цих самих сходах, куди  його  водили ночами, були теж  краплі, що  розмазувалися під ногами, — та тільки ж то були  не  краплі крові, а краплі червоної фарби, спеціально накрапані, щоб  замутити йому  душу, хитрими й підступними слідчими. Принаймні він  так  себе  переконав тоді... Андрій переступає  через розбризкані  бордові зірочки  на   сірих плитах, не  сміючи на  жодну з них  наступити, і зіходить на четвертий поверх. Він ловить себе  на тім, що хотів би, щоби конечний пункт його  мандрів був уже  на  цім  поверсі, бо ж найстрашніші поверхи п’ятий і шостий. При розмові про  ці поверхи найзавзятіші арештанти нишкнуть, навіть «троглодит»  Краснояружський затинається й притишує голос. Там ніби  найвища й найтяжча сфера новітнього пекла, уготована найбільшим злочинцям — так  званим «шпигунам», «повстанцям»,  «військовим  зрадникам  вітчизни».  Може,  тому саме   з  кожним  пройденим  поверхом Андрієві все  тяжче зберігати спокій. «Хай би вже це було на четвертім поверсі!» Але на четвертім поверсі оперативник не сказав «просто», як-то ждав   Андрій, а  сказав  «давай вище!»   І вони пішли вище. Тепер уже з кожною приступкою Андрій відчуває, що йому щось занадто важко йти, і не тому, що кількість пройдених приступок збільшується, а тому, що кількість тих, які належить ще  пройти, зменшується. З кожною приступкою Андрій все  дужче  зціплює зуби.

Нарешті вони зійшли. На  п’ятому поверсі оперативник сказав  «просто!» — вони перейшли  вестибюль навскоси  і звернули в коридор вліво.

— Оберніться!  —  сказав  маленький  оперативник  жалісно,  коли  вони  дійшли до  середини  довжелезного коридора й  зупинилися біля   якихось  дверей з  тризначним числом номера над  ними. Андрій, намагаючись зберігати максимальний спокій, обернувся до  стіни, а  оперативник постукав у двері.

Блискуча навощена  підлога — паркет в  ялинку — аж сліпить, віддзеркалюючи гроно молочних пухирів на  стелі. У  великій кімнаті по-парадному  чисто і просторо, багато свіжого повітря  і  тонкий  запах папіроси.  Крім  стола,  в кімнаті ще  пара дубових стільців при  стіні  і один стілець біля  дверей, але ці скромні меблі не заповнюють порожнечі. Велике вікно,  заставлене дротяним  млиновим  решетом, величезна гардина звисає збоку, зібрана в  пишні складки скабкою, як  театральна завіса. Все  це  зауважив Андрій в одну  блискавичну мить, переступивши поріг і зупинившись біля  нього по  знаку свого маленького «архангела».

Підійшовши до нерухомої постаті, «архангелик» хвацько стукнув обцасами і подав ордер. А потім, діставши підпис на тім ордері, що  його  зробила постать за столом, не підвівши голови,  окрутнувся й  шпарко  вийшов,  неначе втік   геть, лише, виходячи, показав Андрієві рукою на стілець, неначе промовив без  слів  злякано: «Сідайте ось  тут».

Андрій постояв хвилинку й сів. Сидів, пильно дивлячись на зігнуту постать під зеленим абажуром, що так занурилася в  папери. Постать підвела голову — і Андрій трохи навіть здивувався... Обличчя переляканого «архангелика», що  ще стояло увіччю, видавалося якоюсь помилкою перед тим, що він  бачив. Почуття якогось розчарування майнуло на мить, вбачаючи тут явну  непошану до своєї «контрреволюційної» персони. Виходить, що  він  сам  себе  занадто переоцінив...

Перед ним був зовсім зелений юнак, досить симпатичний і  добродушний  з  вигляду.  Сірі   втомлені  очі  його  трохи глузливо посміхалися, а обличчя було  досить наївне і бліде. Пасемко  русявого чуба  спадає на  брову. Він  в  цивільній одежі,  в  сніжно-білій  решетилівській сорочці,  схопленій повище ліктів гумками. В роті  тримає папіросу і пересовує її з кутка в куток, намагаючись одвести тонюньку цівку  диму від очей. Дивиться на Андрія, вивчаючи його  обличчя й всю постать і витримуючи довжелезну паузу.

— Hy-c... — промовив юнак нарешті спокійно й досить іронічно. — Так  оце  ви  й є Чумак? Ну  і що  ж ви  скажете?

Андрій  не   був  приготований  до  такого  «слідчого» й розгубився, не знав, на яку ступити. Він приготувався (приправився) був  до  найгірших страхіть і до  найбрутальнішої психічної атаки, до  чорт  знає чого, а  тут  от  такий пасус[19]. Одначе досвідчена арештантська душа  сигналізувала: «Обережно!» Та юнак був тим часом суцільне заперечення до того «обережно» — він  заскалив око, подивився якусь мить на безсловесного гостя і враз  весело засміявся:

— Е-е, та ви, бачу, не в курсі  справи. А чи, може, мені  вас перехвалили. Мені сказали, що ви є відважна й прямолінійна  людина і «свій  парень в доску», з яким легко буде  вести справу. А ви, я  бачу... Гм... — Юнак нахмурився й  змінив тон.  — Отже, я є ваш  слідчий. Називаюсь Сергєєв. Прошу любить і жалувать. А ви  називаєтесь Чумак. Ваша голова, громадянине Чумак, в моїх  руках. Ви  зрозуміли?

— Майже.

Андрій з хоробливою цікавістю думав, чи  знають вони про   нього що-небудь важливе, чи  ні, а  вголос  на  слова слідчого відповів обережно оте  «майже».

— Ну от, ви, я бачу, веселої вдачі.  Це добре. Бо з поганою вдачею вам  тут було  б і зовсім погано. Сподіваюсь, що  ви вже  достатньо уявляєте собі, що  ви  прийшли сюди не  на прогулянку і що  перебуваєте не  на  курорті. Чи, може, вам там   занадто добре і ви  почуваєтесь, як  на  курорті? Як  ви думаєте, для  чого  вас  сюди привели?

Останню фразу було сказано вже суворо, занадто суворо, і  цей  суворий тон  до  юнака таки не  пасував, було  в ньому щось награне ніби, неправдиве.

— Слухайте, — промовив Андрій мирно. — Мене самого це  цікавить, і я  сподіваюся, що  ви  мені все  виясните. Це якесь дике непорозуміння, якщо судити з  того  обвинувачення, яке  мені пред’явлено...

«Чи  знають вони щось, чи  ні?»

І знову той самий награний суворий тон;  було враження, що  цей  хлопчик лише бавиться в слідчого, як  ті дітлахи на подвір’ї... Це  хтось  в камері весело оповідав про  свої  спостереження над дітьми службовців облуправління НКВД, як він  підгледів їхні  забави на  подвір’ї того  управління,  десь тут поруч, за цими мурами, де одну  частину чотирикутника становили блоки приватних мешкань: діти  бавилися в дорослих, як-то завжди люблять робити діти.  Вони бавились в «те, що  роблять їхні  батьки і про  що  потім розповідають в інтимних родинних обставинах. «Слідчі» й «начальники» саджали «в’язня» на  стілець, змушували простягати руки й ноги, а тоді гасали над ним з палками й кулаками й несамовито  кричали: «Колись! Колись! Розколюйся! Гад! Фашист! Враг  народа!..»