Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Дійсно, Георгіані не затримався. Його скоро покликано й поведено десь  геть, навіть не давши пообідати. Виходячи, він  на  диво чемно попрощався з  усіма, мабуть, з  радості, що  його  звільняють от.

Цей  Георгіані був  темою розмов,  дивування й  різних іронічних реплік до обіду, під  час  обіду  й після обіду.  Його знав Гепнер та інженер Н.  як одну  з чільних партійних персон  тепер, керівника якогось тресту, ще й вхожого в керівні кола НКВД та кола військовиків.

На  обід  був  знову «борщ» без  картоплі й  без  капусти, але  страшенно насолений.

Який не  був  великий апетит у в’язнів навіть на  такий «борщ», але  він  був зіпсований. Саме як  сіли  обідати, розітнувся скажений  рев  десь  за  вікном, з  горішніх поверхів управління, що  обступало тюрму з цього боку  літерою П  і що  його  горішні поверхи було  видно трішки навіть через край залізного щита, яким було загороджено вікно від світу. То  був справжній рев  — почувши його, всі  похололи, руки з ложками завмерли на півдорозі, роти  так  і лишилися роззявленими, приготувавшись приймати їжу.  Рев  був  такий оглушливий і такий трагічний та  сповнений одчаю, аж  не подібний до людського, що  всі попередні чуті крики й стогони видалися Андрієві нереальними, фіктивними, плодом втомленого  мізку і  тільки. Кричав  хтось, кого,  напевно, роздирали навпіл живцем, а коло нього лементували якісь різкі,  злобні  голоси,  щось  вимагаючи. Рев   то  притухав, сходячи до  собачого скімлення,  то  раптом вибухав знову несамовито...

Обід  пропав. Мало в  кого вистачило сили волі  доїсти його  нормально. Доїв  його  Охріменко, що  мав  таки фантастичний апетит, та  ще  доїв   Андрій, довівши  сам   собі, що  в нього ще  міцні нерви й достатня сила волі.  Азік  свій борщ вилив у парашу. Те  саме  зробив похмурий надміру й зблідлий Руденко. Краснояружський  довго тримав миску на  колінах, нарешті переміг себе  й випив борщ швиденько навхилки... В коридорі дудніли кроки, бряжчали й гриміли засуви, кожної хвилини могли викликати кожного на допит.

«Оце ось по мене!» — стенався кожен, коли кроки в коридорі наближалися до дверей.

А рев нагорі, за вікном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди  слухали його  всім єством. Сиділи нерухомо, поглядали один на  одного блукаючим поглядом і  знову переводили його  на  кватирку. Особливо зблід  безтурботний Прокуда, він  не  витримав, схопився й закрив кватирку. Ніхто проти того  не  запротестував...

— Професоре! — звернувся Руденко до Приходька якомога  спокійніше. — Давайте «Мадам Боварі»!..

Приходько схопився за  пропозицію, як  потопаючий за соломинку, і тремтячим голосом заходився оповідати далі недокінчену вчора повість про  інший світ, рятуючись втечею геть  у той  інший світ, в  історію чарівної жінки — мадам Боварі. А за ним кинулися всі  туди  ж, як  до порятунку.

Андрій слухав  крик, слухав  «Мадам Боварі» і спостерігав людей. Перед ним було те, чого  не вчитаєш в жодного Флобера... Раптом відчув  чийсь пильний погляд на собі, глянув вліво  — на нього дивилася пара вогких, розгублених і майже дитячих очей  — то його  самого спостерігав юнак Давид Л. Зустрівшись з  Андрієвим поглядом, Давид зніяковів,  але не  зразу  одвів  свої  очі, він  ще  дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тоді вже  схилив голову. А як  Андрій одвернувся  — Давид знову підвів свої  очі... Андрій вже  не  повертав голови, лише думав   про   той  погляд юнаків,  маючи його увіччю — такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленості й в той  же час  надії, невисловленого якогось прохання,  апеляції до  його —  Андрієвого —  авторитету. Погляд душі, що  шукала опертя...

Спочатку оповідання  не  клеїлось,  голос у  Приходька тремтів і не  давався опанувати. Та помалу Приходько дав  з ним раду, зумів  захопитися сам і захопити інших (принаймні люди удали, що  захопились) і вже  вільно плив прекрасним, сонцесяйним морем флоберівської повісті...

Криків не  стало чути, їх і справді не  стало чути, немов людина захлинулася. За  вікном панувала тиша. Уплинуло чимало часу.

Вже  Приходько  закінчував повість про   мадам Боварі, як  відчинилися двері  й  до  камери вштовхнуто Георгіані... Він  зупинився біля  дверей, влип у них  спиною й  дивився просто себе  безглуздими, широко витріщеними, розгубленими очима. Губи  йому несамовито тремтіли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стікав брудний і рясний піт.  Білосніжний одяг  на  Георгіані був  густо   вкритий  чіткими відбитками підошов і  обцасів різного калібру, можна було  навіть визначити точно номер чобіт  і черевиків, до того  білосніжного одягу  прикладених; крім відбитків підошов і обцасів, одяг  ще  був вкритий темними — брунатними та  чорними — смугами, товщими й тоншими. Деінде ті смуги були  червоними, а деінде матерія під  ними потріскалась уповздовж...

Було все  ясно, і можна б було  нічого не  говорити. Але Георгіані сказав... Він повів блукаючим поглядом по камері, облизав язиком смужку слини, що  звисала з рота, й  тихо, трагічно, розгублено промукав:

— Мен е...  бил и...

Потому безсило сповз на  підлогу, закрив лице руками й гірко заплакав.

Георгіані було  одведено найкраще місце — те  саме, де недавно лежав аматор аеродромів. Його оточили мовчазним співчуттям, товариською увагою, ні про  що не розпитували, не  лізли йому в душу.  Все  це  робилося без  ніякої змови, а так, якось само собою. Незадоволений був  лише Узуньян, що  дали  ліпше місце, порушивши правило, але  його  ніхто не  підтримав.

Тепер уже  Георгіані роздягся й був  такий, як  і всі, вже не  гордував товариством, а,  навпаки,  придивляючись та прислухаючись, скільки міг, все  більше й  більше дивувався:  він  раптом «побачив», «розпізнав» людей, яких спершу не  пізнавав і проти яких сам  пішак. Він  упізнав Гепнера й інженера Н... І було  видно, що  йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу — «його  били». Його, заслуженого чоловіка перед революцією,  що  все  віддав   в ім’я  її торжества, отак  от  потягли, мов  пса  на  оривку, й  у якомусь там  закапелку били нещадно й ганебно. І робили найдивовижніші закиди, самі  визнаючи їхню  абсурдність, але вимагали, щоб  він їх підтвердив, бо так потребує «партія й уряд», так  треба для  загального добра...

Розповідаючи про  те тихо, погноблено, здивовано, Георгіані  дрібно тремтів. У стані психічного потрясіння він  не визнавав ніякої конспірації, як  і не  володів собою. Слова не вкладалися логічно, губи  шарпались, очі божевільно палахкотіли, думки плутались... Так  він  логічно й не розповів нічого до пуття про  свою трагедію, крім того, що  його  били й  закидали найдикіші злочини. Не  в  силі   помиритися  зі своєю ганьбою, Георгіані ламав пальці й плакав...

З камери брали ще  двох  жидів з Цукротресту, брали ще Азіка  і скоро всіх  повернули.