Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

«Розколюватись» це означає не витримувати тортур і «признаватись» у  всіх  злочинах, які   закидає  в’язневі слідчий, або взагалі уникати тих тортур, зізнаючись одразу й підтверджуючи все, чого  хоче  слідчий. «Колоти» ж  — це  означає розколювати биттям людину психічно, мов  поліняку. Наймодерніші тортури такі, що  їх мало хто  витримує — кожен «розколюється», а  як  не  розколюється, то  божеволіє. Так стверджують всі, опускаючи  при   тому   очі.  Потім  Андрій узнав, що  хоч  всі, що  тут  сидять, ні  в  чому  не  винні, але більшість з них  (власне, ті, що  були  на  допитах) вже  «розкололися», уникаючи мук, цебто призналися в найдикіших злочинах, як  той  Аслан. Не  розколовся тільки Ягельський, Свистун та ще  Васильченко, принаймні до сьогоднішнього дня. Інші скапітулювали і навіть не соромилися в тому  признаватися, більше того, вважали, що вони поступили розумно: вибрали свідомо між смертю від тортур і каторгою — останню, бо тут ще є якась перспектива. До таких розколотих належали — доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охріменко, Приходько, інженер Н., всі  присутні вірмени з Карапетьяном включно, професор Гепнер, Азік... А ті, що ще  не  розкололися, бо  не  були  на  допитах, чекали своєї черги, — такі  як  Прокуда, Давид, Руденко, Петровський... Всі  розколоті чекали хто  на  трибунал, хто  на  інший суд, чекали прямих або  заочних вироків, а може, ускладнення справи й дальших допитів, чекали очних ставок, додаткових свідчень,  взагалі ж  чекали заслання або   розстрілу, лише не  звільнення, бо  ті «злочини», в яких вони призналися й розписалися, жахливі. Вони терористи, шпигуни, повстанці, диверсанти, шкідники,  керівники контрреволюційних організацій тощо. Ці  злочини в  кожного (підтверджені й підписані) великі до  абсурду, і, може, саме  тому  ніхто  не брав  свого «розколення» трагічно, бо ж ясно кожному, хто буде розглядати їхні  справи й робити присуди, що  то дурне й білими нитками шите... Взагалі виходило так, що  історія кожного з них  абсолютно подібна до історії дурного Аслана, чесного чистія черевиків. Ось чому  вони так щиро сміялися з трагічних Карапетьянових «перських мелодій»!

І багато ще  дечого цікавого  підслухав і  взнав Андрій, як-от, скажімо, ознайомився з найблискучішими перлинами новітнього лексикону  слідчих, на  зразок: «До  лампочки!» «До  клямки!» «До  стелі!»  «До  с..!» — це  як  слідчий не  хоче слухати ніяких  виправдувань  арештованого,  тоді  адресує його  говорити до  котроїсь із  згаданих речей. Або  ще  такі перлини: «Не   мотай ниток  на..!»  (Це   вже  Андрій чув  на власні вуха від Нечаєвої.) «Набивати погони», «робити біфштекс», «женити на  шимпанзе» і так  далі, й  тому  подібне до безконечності. Воістину, наскільки збагатилася людська мова!

Узнав про  фальшування. Про свідчення штатних «очкарів». Про мордування жінок. Узнав новітні заповіді на зразок — «Ліпше поламати ребра ста  невинним, аніж  пропустити одного винного!» тощо.

Але  цікавим було  те, що  хоч  ці  речі   й  розказувано  в камері, та  більшість з  них  не  договорювано до  кінця або говорено притчами, так  що  виходило, що  «отак  от річ  розказувано, а як  отак  глянути — зовсім не розказувано нічого такого». Треба було  додумуватися самому. Ніхто нічого не говорив сам  про  себе, хіба що в суперечці проривалося слово, друге.  Ніхто нічого категорично не твердив, здебільшого говорилося  безвідносно,  бо  кожен боявся, щоб   йому  не «пришили» камерної агітації. А це  страшна річ, — людина могла просидіти рік, витерпіти всі  муки, відкинути всі  обвинувачення та  й  бути  неуразливою, і  раптом через одне слово, сказане в камері й доведене до вух слідчого, дістати статтю й спектися безповоротно. Тому, якщо когось з тих, хто по-езопівському городив абстракції про  різні  страхіття, хтось із тих, що сам ще не був на допиті, запитував навпрост, чи  його  (іменно його!)  справді бито, — той  відповідав:

— Та  що  ви, Бог  з вами! Ще  що  вигадайте! Це  не  я говорю, це  ви  говорите!..

Так  що  з більшості усіх тих  фантастичних кривомовок, які  говорено в камері, Андрій прямі висновки поробив уже сам, на  власний розсуд.

У багато речей тяжко було  повірити, і вони лишилися без  висновків, забраковані, так  і  зосталися езопівщиною. Так  само, як  багато з присутніх (ті, що  не  переступали ще порога цієї   камери в  напрямку до  лабораторії «фабрикикухні») взагалі не  здібні були  сприймати розмови про  жахи та  різну   фантастику,  заперечуючи їх  апріорі,  відкидаючи принципово.  Це   вони,  шукаючи спростування всім   тим жахам і  всьому безглуздю, ставили усторч оте  запитання: «Чи вас, іменно вас, били?», а діставши негативну відповідь, задоволено сміялись.

Тут, може, як  ніде, виявилася цікава риса людей, що, уникаючи  небезпеки,  рятувалися від  неї   тим, що   просто  не  вірили в  неї, скреслювали, заперечували. До  таких невір належали —  агроном Прокуда, Руденко, Кулінич... Особливо бадьоро тримався Прокуда, сприймаючи все, як веселі казки, — в його  голові просто не  вкладалося, як  це його  — агронома й працівника високого наркомату — може хтось  торкнути пальцем або  потрактувати, як  ідіота  чи  як худобу.  Ніколи того  не може бути! Він  зовсім не вірив у це, а навпаки — вірив у здоровий глузд  і лад.  А якщо там  кого й вдарять ненароком, то, значить, заробив. Він же ні в чому не  винен. Ось  його  справу розберуть, з’ясують, і він  піде додому, до  жінки. А в чеканні цього не  хотів  псувати собі нерви, почувався, як немовля, вийняте з купелі, — спокійно й безтурботно.

Правду кажучи, Андрій теж  в більшість чутого і в свої висновки не  вірив, хоч  і поробив їх.

Перед обідом повернувся Приходько. Він був веселий, бо його  діло  закінчене і він  оце  підписав «двохсотку» — цебто протокол на підставі 200-ї  статті  Карного кодексу УССР про закінчення слідства. Тепер він  уже міг про  все  розповідати. Справа його  скоро піде  на трибунал, і слідчий обіцяв йому, божився, що йому  дадуть легку  кару  — не більше п’яти років, замість розстрілу або  25  років. Легку ж  кару  дадуть  тому, що  він  «у всьому покаявся, щиро признався, доказав свою лояльність і відданість Радянській владі  та партії». Слідчий ще  й закурити дав, скріпляючи тим  свою обіцянку!

Господи!.. Андрій дивився  на  Приходька, що  говорив без  жодної езопівщини й сам  про  себе, на  відміну від всього  чутого, говореного  на  здогад буряків, і  був  страшенно вражений. Було ясно, що Приходько цей  вже в більшій мірі небіжчик, аніж  Ягельський. Сам  себе  закопав отим «признався щиро, покаявся». Господи, Боже мій! Вони, ці люди, подуріли!.. Але  Андрій це  лише подумав, вголос же  нічого не  сказав. Він  зрозумів, що  й Приходько, й усі інші, ті, що «порозколювались», знають ситуацію краще від  нього, але вибрали такий шлях дійсно свідомо, бо не вистачило в них характеру вибрати інший,  і таки щиро тішаться з  вигаданого рятунку від смерті — вони самі  собі  поробили ілюзії й вхопилися за них, покотившись по  похилій...

Повернувся Азік.  Очі  йому підозріло якось бігали, лице пашіло від збудження, а ціла  поведінка змушувала нашорошитись: тоді як інші  уникали прямої відповіді на запитання, чи їх били, хоч і були, мабуть, биті добре, Азік аж захлинався від захоплення, розповідаючи, як його  «страшенно бив слідчий». Він  про  це  говорив так, наче хвалився щонайменше здобуттям звання Героя СССР. Коли ж почали питати, як саме  бив, виявилося, що  він  «наступав на  пальці ніг»,  «пооддавлював геть».  Азік  сичав, несамовито кривив обличчя, шкутильгав, потім намочив ганчірку й  прикладав до  своїх «нещасних  пальців». Хоч  пальці були   зовсім цілісінькі й навіть без  найменшого синця чи  здряпинки.

Пильному  й  вдумливому  Андрієві  не  треба  було   пояснювати, що  це значить. Не  треба було  пояснювати цього й Гепнерові — старому (ще  царських часів) політв’язневі й каторжанинові, а головне, знавцеві душ  своїх  одноплеменців. Гепнер дивився скоса на Азіка, мовчав і кривив обличчя від презирства й огиди. Вони обидва троцькісти, але які вони різні!  Скоро після повороту Приходька й  Азіка  до  камери зазирнув черговий корпусу з наглядачем і понуро попросив видати  речі   Юровського  —  це  того   аматора  аеродромів. Ляшенко зібрав і видав речі  — торбиночку з пайкою хліба й  ложкою, потім миску, пальто, кепку і, нарешті, брудну подушку. Черговий  усе  забрав, лише повернув миску й ложку, тим  самим збивши всіх  з пантелику. Вирішили, що Юровський сів до карцеру, або  ж...  Або ж пішов до камери смертників — була  й така  думка.

Андрій міг піти  на парі, що з аматором аеродромів нічого злого  не сталося. Коли дивитися пильно на Азіка, то стає  все ясно й зрозуміло. Юровського, напевно, перевели до іншої камери, бо тут він  «засипався», здемаскований ним — Андрієм, Азік  же, очевидно, допоміг, поінформувавши де слід, і  тепер функцію Юровського в камері виконуватиме Азік. Не випадково він так кривляється над своїми пальцями. Так вирішив Андрій, підкоряючись  властивому йому вовчому інстинктові, що  завжди вчасно сигналізував про  небезпеку. Але про  свої  висновки Андрій нікому нічого не сказав, та й не  було  в тому  потреби, бо  навіть найнаївнішому в’язневі не  треба було  тут нічого пояснювати.

Чекали на  поворот Свистуна й Васильченка. Цікаво, як ці повернуться? Але  вони не  повернулися до самого обіду. Перед самим же  обідом щось затовклось, затупотіло біля дверей, загриміли засуви... Всі  вирішили, що  це  котрогось вже  несуть на  ряднині або  за  руки й  за  ноги. Власне, цю думку   подав  Охріменко,  що   знав  добре Свистуна,  а  ще краще знав Васильченка, як  гордого й затятого, «кам’яного чоловіка», який нібито дуже  скандалив із своїми слідчими, тримався справді, як  гордий орденоносець і комбриг.

Але  відчинилися двері   й,  замість Свистуна, а  чи  Васильченка на  ряднині, в  дверях з’явилася людина в  сніжно-білій одежі   —  якийсь  випещений,  пихатий красень в майському костюмі, з грузинськими рисами обличчя. Побачивши камеру, він отетерів, вилупив свої  й без того  банькаті очі  приголомшено. Поки він  лупав ними, черговий піддав ногою в спину, вштовхнув гостя в камеру й зачинив двері.

Сніжно-білий гість смішно крутив переляканими очима й точнісінько так, як  Андрій напередодні, зайняв оборону, упершись спиною в двері. Потім виявилося, що  в обороні немає потреби, на велике його  здивування. Та, здається, ще більше здивування постало в нього від  факту, що  він  таки дійсно опинився в тюремній камері.

Це  справді був грузин. І не просто грузин, а знаменитий грузин — це  був  товариш Георгіані, колишній командувач військ ВЧК-ОГПУ в м. Харкові в перші роки по  революції й навіть в роки революції; його  знали деякі в’язні, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на присутність знайомих (а може, саме   через  це!),   Георгіані тримався  підкреслено  вороже, відчужено, презирливо  —  як   тримається  здоровий  серед зачумлених. Його просили  роздягатися — він  не  схотів   і категорично обтяв будь-які розмови на  цю  тему.  Так  само обтяв розмови про  волю, не відповідав на  жодні запитання й взагалі не  розмовляв. Дивився вовком.

Коли Краснояружський пустив жука  про  биття, Георгіані  спалахнув і, здається, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й поругання органів ревзаконності. Словом, він  тримався, як  високоідейний член партії серед позапартійних  троглодитів, як   чесний  серед бандитів і злодіїв, як  патріот серед ворогів народу, словом, як   помилково  вкинений  сюди господар совєтської  землі й  неба,  ввергнутий у  вертеп  контрреволюціонерів  через непорозуміння.

Георгіані  був  на  диво елегантний,  аристократичний, випрасуваний,  накрохмалений,  ідеально  сніжно-білий  і виключно гордий та  недоторканий — словом, справжній грузинський князь, а на  совєтській термінології — «совбарин»  і то найвищої проби. Мав білі  замшеві черевики, білі шкарпетки, наманікюрені нігті  на руках. Витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею  гарне своє, расове грузинське  обличчя, свій  орлиний ніс і чорні смоляні брови. Йому запропонували місце (з  огляду на  «заслуги перед революцією») те, де  недавно лежав Юровський, цебто без  стажування від параші, але Георгіані не схотів. Він не хотів сідати серед такої страшної юрби голих  контрреволюціонерів, не хотів нагрівати серед  них  місця. «Навіщо?! — так, здавалось, і говорили його  очі  та всі  риси обличчя, скривленого гримасою огиди. — Навіщо сідати, коли це  не  для  мене, коли я  не  такий, коли я  тут  хвилево!  Сидіть самі!»  І він  не  сів. Не  сів не тільки на місце Юровського, а не сів і на законне своє місце біля  параші. Він  стояв собі  біля  дверей. Це  була справді біла  ворона серед присутніх. Але  наглядач не  дав йому  стояти, відчинив «кормушку» й голосом, повним глуму, звелів сісти. Дисциплінований Георгіані сів, точніше — присів на краєчок параші, підстеливши свою шовкову хустку... Він  все-таки був  певен, що  не  затримається тут.