Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— На  «Ри»!

І знову нікого не  взяв; з його  вигляду можна було  зрозуміти, що  він, бідолашний, не  може знайти якусь жертву на  «Ри»,  вже  зіпрів, шукаючи.

Десь  розітнувся несамовитий  лемент, до  дверей підбіг наглядач і звелів зачинити кватирку. Зник. Всі зблідли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив:

— Комбінат  працю є!..

І було чути, що таки дійсно комбінат працює. Цілий корпус тюрми здригався від тупоту  й грюкоту на всіх поверхах. Чути  було, як  коридорами — вгорі, внизу й збоку — бігли люди, одні   в  тяжких кованих  чоботях, інші   без  кованих чобіт. В їхньому коридорі чути  було, як  раз  по  раз  клацали пальці, десь  гупали вихідні двері, що  вели   на  сходи   й  до брами в будинок управління; в поспіху вже  там  не  дотримувалися тиші й обережності.

Іноді  відчинялася  «кормушка», хтось   зазирав  мовчки зблизька або  оддалік і нічого не  казав. Коли ніхто  не  зазирав  у «кормушку», то  безперервно зазирав у вовчок. Іноді шипіння на  «Бе»,  на  «Ри»  кінчалося тим, що  когось брали з камери 49-ї.

За  кожним таким шипінням на  «Бе»,  на  «Ри»,  на  «Чи» і  за  кожним грюкотом Андрій чекав теж, що  ось  візьмуть і  його   на  допит. Але  його   не  кликали. Взяли Приходька, взяли Азіка, але  його  не  брали.

В камері вже  ніхто  не розповідав анекдотів, і навіть Карапетьян не розважав товаришів «перськими мелодіями», — кожен зібрався в кім’ях, чекав, завмирав тремтливим серцем і дивився на  інших розширеними очима, повними остраху й  розгубленості. Рудий аматор аеродромів дістав раптове розвільнення[11]   й  плакав біля   дверей, благаючи наглядача пустити його  «на  оправку» поза чергою, аж  знепритомнів, і його  довелося оббризкувати водою.

Один тільки Ягельський лежав і ні  на  що  не  реагував. Це  почався «робочий», звичайний, буденний день. Кватирку зачинено, й зовсім нічим дихати, а люди ще й курили, заглушуючи тремтіння нервове. Від браку повітря, від  задухи, від  нервового тремтіння у людей тік  піт  патьоками по  обличчях, по  шиях, по  спинах, —  вони сиділи, пороззявлявши роти, й слухали не тільки вухами, а й очима, підіймаючи їх вгору  до  стелі, до  вікна або  повертаючи до коридора — залежно від того, звідки чулися підозрілі звуки. Брак  повітря давався взнаки Андрієві, що, як  новак, ще не  звик до  такого сопуху. Не  витримавши,  Андрій звівся, підійшов до вікна й рішучим жестом відчинив кватирку. На нього зашикали, загомоніли — «Що  ви! Що ви робите!» Але Андрій махнув рукою:

— Як  спитає той  аргат, скажете, що  це  я відчинив, — і повернувся на  своє місце.

«Аргат», цебто наглядач,  якого  звали,  до  речі, зовсім інакше і то  так, що  не  можна те  слово повторити вголос, хоч  воно й  збудоване за  зразком зовсім культурного слова  «екскурсовод», лише  набагато  дотепніше  й  безмежно презирливе,  бо  в  нім   відображено одну   з  найприкріших функцій наглядача — водити в’язнів до  вбиральні... Отже «аргат»  дійсно поцікавився, хто  відчинив кватирку. Він  це зробив дуже  погрозливим шепотом,  просунувши голову в віконце.

— Це  не  ми... Ми   не  винні... —  забелькотав Узуньян жалібно.

Андрій уже  був  звівся, щоб  підійти й  в саме  лице «аргатове» заявити злісно, що  це  він  зробив таке  добре діло, але  Охріменко стяг  його  назад на  підлогу й переконав наглядача, що  кватирку відчинило протягом. Він  це  зробив таким наївним, солодким голосочком (аж  дивно, звідки в такого Голіята міг  взятися такий солодкий голосочок), що не повірити йому не можна було, а на  всіх співкамерників, особливо на  Узуньяна, крутнув своїми  волячими  очима, мовляв, «роздеру, як  кошеня, кожного зрадника!».

Чи   ця   Охріменкова  брехня  видалася  правдоподібною (кватирка  дійсно була   без  закрутки й  могла справді відчинитися від протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнішим і  квапився, —  він   на  диво не  став   чіплятися, засопів і швидко зачинив «кормушку». Кватирка лишилася відчинена.

Але, може, було б ліпше, щоб  вона була-таки зачинена, — знадвору час від часу залітали в ту кватирку такі звуки, проти яких найгірше повітря було  б все-таки приємніше.

Крім Приходька й Азіка, забрали з камери ще  Свистуна й  Васильченка-Драшмана. Свистун не  проронив ні  слова, лише був дуже блідий і руки його  тремтіли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко, виходячи, сказав усім: «Прощавайте, братця!»

— На  великий конвеєр! — перебіг шелест по  камері.

Скоро забрали на допит аматора аеродромів, і тоді Андрій узнав низку цікавих речей, бо як аматор аеродромів зник, всі, а особливо Охріменко, зітхнули з полегкістю — можна поговорити хоч трохи  щиро. Хоч трохи... Бо багато говорити й тепер ніхто  не зважувався. Бач, крім стукача розконспірованого, існують ще  стукачі не  розконспіровані, але  ще  не завербовані слідчим, та існує й вовчок до того  ж. Говорили більше натяками, на  здогад буряків, і лише суперечки, що виникали часом, допомагали істині.

Насамперед  Андрій почув підтвердження,  що  Васильченка-Драшмана, двічі орденоносця, таки бито  орденами по обличчі. А потім: що  його  дуже  мордовано, тепер же взято, напевно, на «великий конвеєр» — на довгий, безперервний допит із  застосуванням наймодерніших, найвитонченіших тортур, від чого  він, напевно, розколеться... А може, взагалі не  витримає... Через те  він, мабуть, і попрощався... А завербував Васильченка  знаменитий  Гаркавенко  —  голова обласної партизанської комісії, який тепер ніби «очолює» «військово-повстанську організацію», сфабриковану в  лабораторії НКВД...

Потім Андрій узнав, в  додаток до  попереднього слова «вербовка», зміст слова «розколюватись» та слова «колоти».