Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Скоро Андрій пристав і не  слухав  унаслідок тяжкої перевтоми. Ні, не мадам Боварі може сьогодні полонити Андрієву  душу  — її можуть полонити лише спокій і самотність, та цього саме  й бракувало.

Для  Андрія трохи було  забагато вражень на  один день. Голова йому гуділа, а  в  очі  ніби хто  понасипав  гарячого приску, вони були  перевтомлені до  краю, і  в  той  же  час сон  утікав від  них.  Десь  було  перейдено ту  межу, на  якій був  поворот у  блаженний, рятівничий сон, і  тепер душа, мовби збившись з дороги, блукала на  манівцях безсоння, в гарячковім маячінні. Він  все  вмощував то правий, то лівий лікоть на вікові параші і клав на руку  розпечену, порожню, бездумну свою  голову, намагаючись якось так її прилаштувати, щоби вона не обтяжувала плечей, щоб  їй не було мулько на  тих  плечах, щоб  якось забутися, але  забутися не  міг, як не міг позбутися досадного враження, що  тій голові мулько на  в’язах. Він  наслухався оповідань і «перських мелодій», трагічних натяків, недомовлених слів  і таємничих, замаскованих зітхань, прямих скарг і замаскованого в зухвалість розпачу, надивився на Ягельського і тепер, під монотонний плин історії мадам Боварі, думав:

«Якщо вони, ці  безобидні обивателі, ось  ці  старенькі й здебільша зовсім ні  в чому  не  винні люди п’ють  таку  гірку чашу  й несуть такий тяжкий хрест, то що ж чекає його  — втікача з каторги!.. І бачив, що перед ним тяжкий шлях. Завтра прийде день  і проб’є його  година... Він  уже вловив основну тенденцію цієї  модерної інквізиції — це  обернути людину на  ганчірку, у тварину, в безвольного пса, що  скавулить і плазує, готовий лизати що  завгодно, від  чобіт  починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що  називається людською душею... А тоді вже  викинути її на  фізичний смітник. Так  ніби виходить з усього, що  він чув  і чого  не  чув, а вичитав з очей  усіх цих  людей».

Оповідач бубонів і бубонів (переповідаючи незрівнянного Флобера), а  люди (здебільша люди з  вищою освітою, що по  кілька разів   читали цей   твір!)  слухали з  феноменальним інтересом, із зворушливим захопленням, переживали, хвилювалися, жили радощами й  болями якихось далеких далеких,  вигаданих  людей,  радощами  й  болями  якоїсь, сотвореної Флобером, мадам Боварі. Руденко аж  мінився на  обличчі, а  коли хтось  кашляв або  шерехтів, тим  перешкоджаючи оповідати й  слухати, Руденко метав на  нього смертоносні блискавки з очей. З не меншим інтересом слухав  і доктор Литвинов, а коли Приходько робив паузу  або губив  нитку сюжету, Литвинов нагадував йому, підказував забуті  подробиці і потім далі  слухав  з тим  самим інтересом. Був   захоплений  навіть троглодит Краснояружський,  хоч і  справляв враження виключно товстошкірої людини. Ці люди хотять утекти з тюрми!  Утекти від  сьогоднішнього й від завтрашнього дня  до лагідної, до прекрасної, до далекої мадам Боварі, в  інший світ, в  інше царство — в  царство чаклуна й  характерника, великого митця й  естета Густава Флобера.

Десь  за мурами, напевно, вже  ходить вечір  по землі, але тут його  не помітно, бо сюди він не заходить. В стелі  горить електрична лампа, засвітившись зразу   по  вечері, тобто о 6-й  годині, тобто тоді, коли десь  там, за  мурами, на  волі, люди ще  пляжаться на  сонці над  якою-небудь Лопанню.

Нарешті вечір  прийшов і в камеру. Але він  прийшов не так, як  звичайно ходить вечір. Він  увірвався в «кормушку», простромив голову в єжовському кашкеті й  промовив категорично, грізно:

— Спати! — і тріснув лядою.

Чари милої мадам Боварі геть  розлетілися вмить, люди самі  розпорошили їх — вони зітхнули, враз  забувши про  все. По-перше, тому, що вони мають нарешті право відчинити не тільки кватирку, а й ціле  вікно, а по-друге — спати! Нарешті спати! Спати!.. Заплющити очі  й упірнути в сон, мріяти на самоті, додумувати в інтимній відчуженості свої затаєні думи або, може, й домріювати недоказане оповідачем і недописане самим Флобером про  той  інший, прекрасний, сонячний світ... Або, може, переживати нишком свій  затушкований, а тепер розгальмований жах і свою особисту трагедію, свою таємницю... Сьогодні неділя й  не  гримітимуть засуви щохвилини, не  стинатимуться розшарпані нерви. Спати!..

Але  то  не  так  просто. Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межі  можливого, коли на  одне   нормальне  людське житлове місце приходить  аж  двадцять  восьмеро!  Почалися  суперечки, сварки. Як  лягти? Як  розподілити місце так, щоб  усі  були задоволені, усі щасливі?

Спочатку прибрали тарілки з підлоги. На  цю  операцію всі дивилися з великою надією, бо ж звільнялася територія! Тарілки поставили на підвіконня, що  за відчиненою рамою було  досить широке, і таким чином звільнили смужку підлоги. Але то мало зарадило справі. Як  улягтися 28 особам?!

Недавно вся  площа була точно розмірена й розподілена, і  за  кожним закріплена рисками на  стіні, що   визначали межі, від  поки й  до  поки чия  територія. Але  то  було  тоді, як  в камері було  двадцять семеро людей. Тепер на  одного більше й старі  межі  не  придатні. Треба розмірювати знову. Але  як  розмірювати знову, коли, скажімо, Узуньян такий тонюнький,  а  Охріменко такий  товстий? Як   дотримати принцип справедливості? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену річ!  бо  на  ній  можна повіситись!), змобілізував того   самого інженера, що  збудував цю  тюрму, і  звелів йому обчислити,  яка   мусить бути   завдовжки мірка, коли попід стіною сидить вже  не  тринадцятеро,  а чотирнадцятеро, тоді  нав’язав на  тій  мотузочці з поміччю інженера вузлик і заходився перемірювати стіну. Нарешті переміряв, застосувавши цілковиту «зрівнялівку», бо, щоб так  скоро врахувати й обчислити всі  відхилення від норми (відхилення на  товстих і тонких), забракло йому й самому інженерові знань найвищої математики. Діставши кожен свою  «межу», почали  укладатися.  Але  укладання  якраз  і вперлося в непереборимі труднощі — теорія не  сходилася з практикою: як  укластися на  території, на  якій не  можна укластися? Скажімо, коли найменша людина має  все-таки 40 сантиметрів у плечах, то  як  їй  укластися на  25?  Це  раз. А вдруге  — коли камера має  всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб   пальці ніг  і п’яти кожного не торкалися обличчя свого «візаві»?  Особливо погано доводилося тим, у кого «візаві»  був довготелесий. Найкраще б лягти всім на спину, а ноги поставити кроквами і так  спати, але  як  лягти на  спину, коли тяжко лягти навіть боком?.. Одне слово, почалися суперечки, сварка, дедалі  гарячіша. Хтось пропонував лягти «валетом в йолочку», хтось пропонував «валет  в замок»... При тій  нагоді Андрій узнав, що  існують способи спання  системи «валет   в  ялинку» та «валет  в замок». Але  навіть ці досконалі в’язничні винаходи тут було  тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось  когось обіклав «по-професорськи» й «по-моряцьки»... Все загрожувало обернутися в побоєвище, бо цієї  проклятої проблеми не  можна розв’язати. І тут  раптом відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача:

— Що за шум?

Шарварок вщух.  Тиша. А тоді  жалібний голос:

— Не   можемо влягтися,  гражданін отдєльонний!  Тісно-о... — це  Прокуда.

Наглядач закрив  «кормушку», а  тоді  відчинив двері   й став  на  порозі, за ним стояв ще  один наглядач.

— Встати!

Всі  встали. Лишився лежати тільки Ягельський.

— Вишикуватись попід стінами!

Вишикувались.

— Ану, рівняйсь!