Розділ V

— Зламане ребро — не тяжка рана.

— Ні, але було боляче. Ось це, — сказав він, підтягши сорочку й показавши його мені.

— Я думав, він тебе вб’є.

Він штурхнув мене плечем.

— Я спровокував його умисне. Огризнувся. Щоб ти встиг Попчика відвести. Та все нормально, — сказав він поблажливим тоном, коли я не перестав дивитися на нього. — Учора ввечері він лютував, аж пінився, але він покається, коли побачить мене.

— Може, ти пожив би трохи тут?

Борис відхилився назад на руках і подивився на мене з легкою усмішкою.

— Нема чого зчиняти такий клопіт. Іноді він перебуває в депресії, ото й усе.

— Ха. — У давні дні, коли мій батько надто зловживав «Джонні Вокером»[79], коли він блював на свій робочий одяг, а сердиті співробітники телефонували нам додому, він (іноді зі слізьми на очах) пояснював свою лють депресією.

Борис засміявся, здавалося, його подив був цілком щирим.

— Що ж тут дивного? Тобі самому іноді не буває сумно?

— Його треба посадити до в’язниці за таке.

— О, припини. — Борисові набридло пити погану каву, й він поліз у холодильник по пиво. — У мого батька поганий характер, це правда, але він мене любить. Він міг залишити мене в сусіда, коли виїздив з України. Таке трапилося з моїми друзями Максом та Серьожею, і Макс зрештою опинився на вулиці. Крім того, мене також треба посадити до в’язниці, якщо ти мислиш такими категоріями.

— Чого це?

— Одного разу я намагався його вбити. Я не жартую, — додав він, коли побачив, якими очима я дивлюся на нього. — Справді хотів.

— Я тобі не вірю.

— Ні, це правда, — спокійно підтвердив він. — Я про це шкодую. Під час нашої останньої зими в Україні я виманив його на вулицю — він був такий п’яний, що погодився вийти. А я потім замкнув двері. Сподівався, що він замерзне в снігу. Добре, що не замерз. — Він вибухнув сміхом. — Тоді я застряг би в Україні, Боже мій. Годувався б із ящиків з покидьками. Спав би на залізничних вокзалах.

— І що ж сталося?

— Не знаю. Було ще не так пізно. Хтось побачив його й підібрав у машину — якась жінка, здається, але хто знає. Вийшовши з машини, він напився ще більше й повернувся додому лише через кілька днів — і, на моє щастя, не пам’ятав, що з ним сталося. Він приніс мені тоді футбольний м’яч і пообіцяв, що відтепер питиме тільки пиво. Його рішучість тривала десь близько місяця, якщо не помиляюся.

Я потер собі очі за окулярами.