Розділ V

— О, як чудово, — казав він, либонь, уп’ятнадцяте, майже муркочучи, коли вродлива молода офіціантка принесла ще одну тарілку цукерок і печива до кави. — Дякую вам! Дякую вам, містере Поттере й Ксандро, — знову сказав він. — Це надзвичайно смачно.

Мій тато, який не їв так багато, як ми (Ксандра також їла мало), відставив тарілку вбік. Волосся в нього на скронях було вологе, а обличчя — таке ясне і червоне, що, здавалося, зараз воно спалахне.

— Дякуйте маленькому китайцю в бейсболці «Cubs», який протягом усієї другої половини дня програвав у казино свої гроші, — сказав він. — Святий Боже. Виникало враження, що я не можу програти. — В автомобілі він уже показав нам свій несподіваний виграш: товсту пачку банкнот, перехоплену гумовою стрічкою. — Карта мені йшла і йшла. Ретроградний Меркурій і високий Місяць. Я хочу сказати — то були справжні чари. Ви знаєте, іноді стіл здається освітленим. Над ним ніби нависає гало, а ти перебуваєш у самому його центрі. Ти і є гало. Тут є фантастичний круп’є Дієґо, я люблю Дієґо — тобто, я хочу сказати, це, звичайно, дурниця, проте мені він здається схожим на художника Дієґо Ріверу, але в надзвичайно елегантному смокінгу. Я вже розповідав вам про Дієґо? Він працює тут уже сорок років, іще від часів «Фламінго». Високий, кремезний, солідний чоловік. Мексиканець. Швидкі слизькі руки й пальці у перснях, — він порухав пальцями, — ба-ка-РРРА! Боже, як я люблю цих мексиканців старої школи в залах бакара, вони такі охеренно стильні. Законсервовані старі стиляги, вони вміють себе подати. Одне слово, ми сиділи за столом Дієґо, я і маленький китаєць, він теж був прикметним типом, окуляри в черепаховій оправі й жодного слова англійською мовою, лише «сян бін», «сян бін», він пив цей паскудний женьшеневий чай, який вони всі п’ють, на смак як пилюка, але я люблю його запах, це запах успіху, й це було неймовірно, ми так розігралися, Господи, всі ті китаянки вишикувалися за нами, й кожна комбінація була моя, мені щастило просто неймовірно. Як ти гадаєш, — звернувся він до Ксандри, — чи буде о’кей привести хлопців у залу бакара й познайомити їх із Дієґо? Я переконаний, вони будуть ошелешені, коли побачать Дієґо. Цікаво, чи він досі на службі? Як ти думаєш?

— Думаю, його там уже нема. — Ксандра здавалася гарною на вигляд — очі сяють і виблискують, вона була в короткій оксамитовій сукні, в босоніжках, прикрашених діамантами, й зі ще червонішою помадою, ніж та, якою вона зазвичай малювала губи. — Він пішов додому.

— Іноді на вихідні він працює в подвійну зміну.

— О, вони не захочуть туди піти. Це забере надто багато часу. З півгодини треба буде йти туди через усе казино й назад.

— Так, але я переконаний, він захоче зустрітися з моїми хлопцями.

— Мабуть, що так, — не стала заперечувати Ксандра, провівши пальцем по краєчку келиха з вином. Крихітний золотий голуб у намисті блиснув під її горлом. — Він приємний чоловік. Але, Ларрі, хоч я тебе знаю й ти не захочеш вислухати мене серйозно, але якщо ти надто заприязнишся з круп’є, одного дня ти підеш туди й потрапиш до рук працівників служби безпеки.

Мій батько засміявся.

— Боже! — сказав він, ляснувши долонею по столу так гучно, що я здригнувся. — Якби я не знав, як воно насправді все було, я повірив би, що Дієго справді мені допомагав за столом сьогодні. Маю на увазі, може, він і допомагав. Тобто моя гра була телепатичною бакара. Скажи своїм радянським дослідникам, щоб вони попрацювали над цією проблемою, — порадив він Борисові. — Це допоможе зміцнити вашу економічну систему.

Борис прокашлявся й підняв свою склянку з водою.

— Пробачте, можу я щось сказати?

— Ага, настав час промовляти тости. Шкода, що ми не промовляли їх раніше.

— Дякую за ваше товариство. І бажаю вам усім здоров’я, щастя і щоб ми всі дожили до наступного Різдва.

У здивованій тиші, яка настала, на кухні вилетів корок із пляшки з шампанським і пролунав вибух сміху. Щойно минула північ: ми вже прожили дві хвилини Різдва. Тоді мій батько відхилився на стільці й засміявся:

— Щасливого Різдва! — загорлав він, діставши з кишені коробочку з коштовною прикрасою, яку посунув до Ксандри, і дві пачки двадцятидоларових банкнот (по п’ятсот доларів у кожній!), які перекинув на протилежний бік стола до мене й до Бориса. І хоча в тій ночі казино з його контрольованою температурою і відсутністю годинників такі слова, як день і Різдво, були штучними й нічого не означали, щастя посеред дзенькоту келихів аж ніяк не здавалося приреченою або фатальною ідеєю.