Розділ V

— Тоді чому ти сперечаєшся зі мною? Чому ти завжди переконаний, що знаєш краще? Що за проблема з цією країною? Як такий тупий народ міг зробитися таким пихатим і багатим? Американці… кінозірки… зірки телевізійні… вони називають своїх дітей Яблуками й Ковдрами, Голубими й Виродками, якими завгодно дуркуватими іменами.

— І що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що демократія слугує вам виправданням для будь-якої нісенітниці. Насильство… жадоба… дурість… усе годиться, якщо це роблять американці. Так же? Ну скажи, що не так?

— Ти можеш уже заткнутися?

— Я знаю, що я чув! Виродок! Ось що я тобі скажу. Якби я думав, що мій син виродок, хрін би я його так назвав.

У холодильнику були крильця, й такіто, й коктейльні сосиски, які принесла Ксандра, а також «галушки» з китайського ресторану, де любив обідати батько; але на той час, коли ми нарешті дісталися їжі, пляшка горілки (Борисів внесок до Дня подяки) була вже напівпорожня й нас дедалі більше нудило. Борис — який іноді з п’яного розуму схилявся до притаманної росіянам звички обговорювати важкі теми та питання, що не мають відповідей, — сидів на мармуровій стільниці, розмахував виделкою з настромленою на неї сосискою і з дикунським захватом говорив про вбогість та капіталізм, про зміну клімату й про те, в яку дупу провалюється наш світ.

Я почав утрачати зв’язок із реальністю і сказав:

— Борисе, заткнись. Я не хочу слухати цю ахінею.

Він пішов до моєї кімнати, знайшов там мій шкільний примірник Волдена й голосно зачитав довгий уривок, що підтримував думку, яку він намагався мені довести.

Пожбурена книжка — на щастя, в паперовій обкладинці, — влучила мені у скроню.

— Ісчезні! Мотай звідси!

— Це мій дім, ти, тупий йолопе.

Сосиска — досі настромлена на виделку — пролетіла повз мою голову, лише за кілька міліметрів від неї. Але ми тільки зареготали. На середину дня ми були цілком одурманені: качалися по килиму, ставили підніжки один одному, сміялися й матюкалися, повзали навкарачки. Телевізор показував футбольний матч, і, хоч він дратував нас обох, було надто багато клопоту знайти пульт і перемкнути канал. Борис був такий п’яний, що намагався розмовляти зі мною російською мовою.

— Розмовляй англійською або заткнись, — сказав я, хапаючись за поруччя й ухилившись від його кулака так незграбно, що впав на журнальний столик.

— Ти мєня достал! Пошол ти!

— Кулдик, кулдик, кулдик! — відповів я тонким дівчачим голосом, уткнувшись обличчям у килим. Підлога перекочувалася й підстрибувала піді мною, наче палуба корабля. — Балалайка, ладушкі!

— Довбаний тєлік! — сказав Борис, падаючи на підлогу поруч мене й незграбно намагаючись штурхнути телевізор. — Я не хочу дивитися це гамно.

— Так, довбаний, — погодився я, перекотившись на спину й тримаючись за живіт. — Я теж не хочу його дивитися.

Мої очі ніяк не хотіли на чомусь зосередитися, навколо кожного предмета утворювався розвезений світляний німб.

— Подивимося погоду, — сказав Борис, переходячи навколішках через вітальню. — Я хочу знати, яка погода в Новій Ґвінеї.