Розділ V

— Чорт!

Перш ніж я зрозумів, що він робить, він тицьнув Поппера мені в руки, схопив мене за комір сорочки, підняв і підштовхнув у спину.

— Ти чого?

Він викинув руку вперед — зникни звідси, і то якнайшвидше.

— Собака! — прошепотів він. — Мій тато його вб’є. Поквапся.

Я перебіг через кухню і спокійно, як тільки міг, вислизнув у двері заднього ходу. Надворі було зовсім поночі. Уперше у своєму житті Поппер ані гавкнув, ані заскавчав. Я поставив його на ноги, знаючи, що він триматиметься біля мене, і обійшов навколо будинку до вікон вітальні, які не були затулені шторами.

Батько Бориса йшов із палицею, якої я раніше в нього не бачив. Важко спираючись на неї, він прошкутильгав в освітлену кімнату, немов персонаж із п’єси, яку ставили на сцені. Борис стояв, склавши руки на худих грудях і обхопивши ними себе.

Вони з батьком сперечалися — чи радше батько щось сердито йому казав. Борис дивився на підлогу. Волосся нависало йому на обличчя, тож від нього я бачив лише кінчик носа.

Зненацька, хитнувши головою, Борис сказав щось різке та обернувся, щоб піти. Тоді — так підступно, що я не встиг бодай трохи роздивитися цей рух, — батько Бориса, наче змія, викинув палицю вперед, ударив Бориса в плечі й повалив на підлогу. Перш ніж хлопець устиг підвестися на ноги — він саме стояв навкарачках, — містер Павликовський повалив його ударом копняка, потім схопив за сорочку й поставив на ноги. Щось горлаючи й репетуючи російською, він кілька разів ляснув його по обличчю червоною рукою в перснях. Потім, відштовхнувши його так, що хлопець, спотикаючись, опинився в центрі кімнати, батько вдарив його в обличчя заокругленим кінцем ціпка.

Ошелешений і приголомшений, перебуваючи в стані шоку, я поточився від вікна, такий дезорієнтований, що перечепився через мішок зі сміттям і впав. Поппер — стривожений шумом — бігав туди-сюди й скавучав тонко і високо. Коли я став спинатися на ноги посеред розкиданих консервних бляшанок та пляшок із-під пива, двері відчинилися й на бетонний тротуар упала смужка жовтого світла. Швидко, як тільки міг, я підхопився на ноги, схопив Поппера і дременув навтіки.

Але це був тільки Борис. Він наздогнав мене, схопив за руку й потяг далі вулицею.

— Господи Ісусе, — сказав я, трохи сповільнивши біг, щоб озирнутися назад. — Що це було?

Позаду нас парадні двері Борисового будинку відчинилися. Містер Павликовський стояв, виділяючись чітким силуетом у дверях і, обхопивши себе однією рукою, вимахував кулаком і щось кричав російською мовою.

Борис потяг мене далі.

— Біжімо!

Ми бігли темною вулицею, стукаючи підошвами по асфальту, аж доки голос його батька стих удалині.

— Прокляття! — сказав я, переставши бігти, коли ми завернули за ріг вулиці, проте не зупинившись.

Моє серце гупало, а голова йшла обертом. Поппер скавучав, намагаючись зістрибнути вниз, я поставив його на асфальт, і він став кружляти навколо нас.

— Що сталося?

— Та нічого, — сказав Борис. Його голос пролунав незрозуміло весело, й він висякав носа гучним і вологим звуком. — «Буря у склянці води», як кажуть у Польщі. Він просто до чортів…