Розділ V

Хоч іноді я мигцем бачив його здалеку і чув, як він (або хтось, кого я сприймав за нього) гримотів уночі в будинку Бориса, я зустрівся з ним віч-на-віч лише за кілька днів до Дня подяки. Ми тоді приїхали в дім Бориса після школи, сміючись та розмовляючи, і знайшли його за кухонним столом перед пляшкою та склянкою. Попри обшарпаний одяг на ньому були дорогі черевики й багато золотих прикрас. І коли він подивився на нас почервонілими очима, ми негайно припинили розмову. Хоч він був невеликим, тендітно збудованим чоловіком, проте мав у собі щось таке, що відбирало в тебе бажання наближатися до нього.

— Привіт, — обережно сказав я.

— Здоров, — відповів він із кам’яним обличчям, з набагато гіршим акцентом, ніж Борис, а потім обернувся до Бориса й сказав йому щось українською мовою.

Між ними відбулася коротка розмова, яку я слухав із цікавістю. Мені було цікаво спостерігати, яка зміна відбулася з Борисом, коли він став розмовляти іншою мовою, — він здався мені набагато жвавішим, і я мав таке відчуття, ніби в його тілі оселилася інша, набагато діяльніша людина.

Потім несподівано містер Павликовський простяг до мене обидві руки.

— Дякую тобі, — сказав він хрипким голосом.

Хоч я боявся наблизитися до нього — це, здавалося мені, ніби наблизитися до дикого звіра, — проте я ступив уперед і незграбно подав йому обидві руки. Він узяв їх у свої руки, твердошкірі й холодні.

— Ти хороша людина, — сказав він.

Його погляд був налитий кров’ю, занадто пильний. Я хотів відвернутися від нього, й мені стало соромно.

— Нехай тебе благословить Бог, — сказав він. — Ти для мене як син. Адже ти дозволив моєму синові ввійти до своєї родини.

До своєї родини? Я збентежено глянув на Бориса.

Містер Павликовський подивився на нього.

— Ти переклав йому те, що я сказав?

— Він сказав, що ти для нас як член сім’ї, — промовив Борис знудженим голосом, — і якщо він може щось зробити для тебе…

На мій превеликий подив, містер Павликовський притяг мене ближче й схопив у міцні обійми, тоді як я заплющив очі і спробував не звертати увагу на його запахи: крему для волосся, тіла, алкоголю і якогось гострого, вкрай смердючого одеколону.

— Про що йшлося? — запитав я, коли ми з Борисом піднялися в його кімнату й зачинили за собою двері.

Борис закотив очі.

— Повір мені. Тобі краще нічого не знати.

— Він весь час такий наклюканий? Як йому вдається зберегти свою роботу?

Борис захихотів.