Розділ V

Ксандра і я якусь мить дивились одне на одного, а тоді вона відвернулася, ніби зазирнула у своє близьке й неприємне майбутнє.

— Мені потрібна кава, — мляво сказала вона.

— Це не я залишив ті двері відчиненими.

— Я не знаю, хто це постійно робить. Я знаю тільки, що ті схиблені продавці продукції компанії «Емвей» не осушили свій фонтан перед тим, як виїхати, і тепер я бачу хмари комарів, хоч куди б подивилась, — а сюди вже залетів іще один, туди його мать.

— Та не казись. Я аж ніяк не мушу святкувати з вами, люди.

Вона поставила коробку з фільтрами для кави.

— То що ти вирішив? Міняти мені замовлення чи ні?

— Що ви там двоє робите? — слабким голосом гукнув мій батько із сусідньої кімнати, зі свого гнізда з картонних підставок, покритих круглими слідами кухлів від пива, порожніх сигаретних пачок і розмічених таблиць бакара.

— Нічого, — відповіла Ксандра. Потім, через кілька хвилин, коли кавоварка почала сичати й підстрибувати, вона потерла очі й сказала сонним голосом: — Я не казала, що не хочу, аби ти з нами пішов.

— Я знаю. І я не докоряв тобі за те, що ти так сказала. — А тоді я додав: — Також ти повинна знати, що це не я залишаю двері відчиненими. Це тато, коли виходить із дому, щоб поговорити по телефону.

Ксандра, відчинивши шафу, щоб узяти там свій кухоль на каву з логотипом «Планета Голлівуд», подивилася на мене через плече.

— Ти ж насправді не святкуватимеш у нього вдома? — запитала вона. — У малого русского чи як там його?

— Ні. Ми лише подивимося тут телевізор.

— Принести вам іще чого-небудь?

— Борису подобаються ті коктейльні сосисочки, які ти приносиш додому. А я люблю крильця. Коли вони гострі.

— Що-небудь іще? Якихось міні-такіто? Адже ви їх також любите, чи не так?

— Це було б круто.

— Гаразд. Я трохи підгодую вас, хлопці. Але не чіпайте моїх сигарет, це єдине, про що я вас попрошу. Мені байдуже, якщо ви курите, — сказала вона, піднявши руку, щоб примусити мене замовкнути. — Я вам нічого не забороняю, але хтось крав пачки з сигаретами, а вони коштують мені по двадцять п’ять баксів за тиждень.

Відколи Борис з’явився до школи з підбитим оком, я уявляв Борисового батька таким собі товстошиїм вихідцем із Радянського Союзу зі свинячими оченятами й машинною стрижкою. Насправді — і я був дуже здивований, коли нарешті зустрівся з ним, — він був тонкий і блідий, як поет, що помирає з голоду.

Виснажений, із проваленими грудьми, він курив безперервно, носив дешеві сорочки, які посіріли від прання, випивав безліч чашок дуже солодкого чаю. Та варто було подивитись йому у вічі, й ти розумів, що його слабкість оманлива. Він був жилавий, напружений — поганий характер так і бризкав із нього, — з тонкими кістками й гострим обличчям, як Борис, але з лихим поглядом і дрібними брунатними зубами, схожими на зуби пилки. Він здався мені схожим на скаженого лиса.