Розділ V

— Шукай сам, я не знаю, на якому вона каналі.

— Дубай! — вигукнув Борис, упавши навкарачки, а тоді з нього вилився емоційний потік російської мови, в якому я зловив одне або два матерні слова.

— Анґлійскій! Говори англійською!

— Невже там падає сніг? — Він потрусив мене за плече. — Той чоловік каже, там іде сніг, божевільний чоловік, ти відіш? Падає сніг у Дубаї! Чудо, Поттере! Дивись!

— Це Дублін, йолопе, а не Дубай!

— Валі отсюда! Від’їбись!

Потім я відключився (так часто закінчувалося, коли Борис приходив із пляшкою), а коли отямився, світло було цілком інакшим, а я стояв навколішки біля розсувних дверей із калюжею блювотини на килимі біля себе, упершись лобом у скло. Борис міцно спав долілиць, щасливо хропучи, одна його рука звисала з канапи. Попчик також спав, упираючись мордою в потилицю Бориса. Я почувався препаскудно. Мертвий метелик плавав на поверхні басейну. Звідкись долинало гудіння якоїсь машини. У пластикових кошиках фільтра — водоверть потонулих цвіркунів і жуків. Над головою в мене сяяло по-нелюдському гаряче призахідне сонце, криваво-червоні полиці хмар нагадували зйомки катастроф і руїни, які свідчать про кінець світу: вибухи островів у Тихому океані, усього живого, що тікає перед хвилями полум’я.

Я, мабуть, заплакав би, якби поруч не було Бориса. Натомість я пішов до ванної кімнати, виблювався там іще, а тоді, випивши води з-під крана, вийшов звідти з паперовими рушниками і став чистити гидоту, яку накоїв, хоч голова мені боліла так, що я ледве міг бачити. Блювотиння було жахливого помаранчевого кольору через колір курячих крилець у барбекю, і його дуже важко було відчистити, воно залишило пляму, і, поки я намагався зішкребти її за допомогою порошку, яким миють посуд, я щосили намагався втримати при собі заспокійливі думки про Нью-Йорк — про помешкання Барбурів із його китайською порцеляною та дружніми швейцарами, про будинок Гобі, позачасовий затон із його старими книгами й годинниками, що голосно цокають, старими меблями, оксамитовими шторами, де скрізь відчувається дихання минулого, тихими кімнатами, де речі спокійні й мають сенс. Нерідко вночі, коли мене опановувало дивне відчуття незнайомого й чужого оточення, мені допомагала заснути думка про його майстерню, про густий запах бджолиного воску та стружки палісандрового дерева, про вузькі сходи вгору, до вітальні, де просякнуті пилюкою сонячні промені освітлюють східні килими.

«Треба зателефонувати», — подумав я. А чом би й ні? Я був іще досить п’яний, аби подумати, що це добра ідея. Але телефон дзвонив і дзвонив. Нарешті після двох або трьох спроб і близько півгодини стовбичіння перед телевізором — я почувався хворим і мокрим від поту, втупившись у канал погоди, закрижанілі дороги, холодні фронти, що наповзали на штат Монтана, — я вирішив зателефонувати Енді, пішовши на кухню, щоб не розбудити Бориса. Слухавку підняла Кітсі.

— Ми не можемо говорити, — швидко сказала вона, коли зрозуміла, що це я. — Ми запізнюємося на званий обід.

— А куди ви йдете? — запитав я, кліпаючи очима.

Голова досі боліла так, що я ледве стояв на ногах.

— До Ван Нессів на П’яту авеню. До маминих друзів.

На задньому тлі я чув невиразні крики Тодді й гарчання Платта: «Геть від мене!»

— Можна Енді хоч на кілька слів? — запитав я, втупивши погляд у підлогу на кухні.

— Ні, бо ми справді… Мамо, я біжу! — почув я її крик. А мені вона сказала: — Щасливого Дня подяки.

— Тобі також, — сказав я. — Передай усім привіт від мене.

Але вона вже поклала слухавку.

Мій страх перед Борисовим батьком трохи вгамувався після того, як він узяв мене за руки й подякував за те, що я дбаю про Бориса. Хоч містер Павликовський («Містер!» — зареготав Борис) мав досить моторошний вигляд, врешті я дійшов думки, що він не такий страхітливий, яким здається. Після Дня Подяки ми двічі на тиждень знаходили його на кухні, коли поверталися зі школи, — і ми, й він мурмотіли якісь люб’язності, більш нічого; він сидів за столом, п’ючи горілку, й витирав мокрий лоб паперовою серветкою, його досить світле волосся здавалося темнішим, намазане якимсь масним кремом, він слухав російські новини на своєму розваленому радіо. А потім одного вечора ми сиділи на долішньому поверсі з Поппером, який прийшов сюди зі мною, й дивилися старий кінофільм із Пітером Лоррі «Звір із п’ятьма пальцями», коли надвірні двері гучно гримнули.

Борис ляснув себе по лобі й вигукнув: