Розділ IV

Рухаючись повільно, зі скрипом, нахиляючись уперед, як це властиво старим людям, він штовхнув двері, й ми ввійшли до тісної кухні зі слуховим вікном на стелі і старою грубкою, з плавними лініями, томатно-червоного кольору, схожою на космічний корабель 1950-х років. Просто на підлозі тут лежало безліч книжок — кухарських, словників, старих романів, енциклопедій; полиці були завалені старовинною порцеляною, що мала з півдесятка форм. Поблизу вікна, біля пожежного виходу, злинялий дерев’яний святий підняв руку для благословення; на бічній полиці поряд зі срібним чайним прибором розмальовані тварини пхалися по двоє в Ноїв ковчег. Мийка була завалена брудним посудом, а на столах та підвіконнях стояли пляшечки з ліками, брудні філіжанки, громадилися стоси непрочитаної пошти й рослини від флориста, сухі й коричневі у своїх вазонах.

Він посадив мене за стіл, відсунувши вбік якісь рахунки та старі номери журналу «Antiques».

— Чай, — сказав він таким тоном, ніби пригадував один із товарів у списку своїх закупівель.

Поки він порався біля плити, я дивився на кільця від кавових філіжанок на скатертині. Я нетерпляче засовався на своєму стільці й роззирнувся навколо.

— Е… — почав я.

— Що таке?

— А потім я зможу з нею побачитись?

— Можливо, — сказав він, стоячи до мене спиною й миючи віничком порцелянову філіжанку. — Якщо вона прокинеться. Їй доводиться терпіти сильний біль, і ліки допомагають їй заснути.

— Що з нею сталося?

— Ну, розумієш… — Його тон був водночас уривчастим і стриманим, і я відразу його впізнав — достоту так говорив я, коли хтось розпитував мене про матір. — Її сильно вдарило по голові, у черепі утворилася тріщина, якщо сказати тобі правду, то вона певний час перебувала в комі, а ліва нога була так потрощена, що її мало не відрізали. «Шматки мармуру в панчосі», — сказав він, невесело засміявшись. — Так висловився її лікар, коли подивився на рентгенівський знімок. Дванадцять переломів. П’ять операцій. Минулого тижня, — сказав він, напівобернувшись, — їй повитягували штифти, й вона так просилася додому, що їй дозволили, але за умови, аби частину дня в нас була санітарка.

— Вона ще не ходить?

— Звичайно, ні, — сказав він, піднісши сигарету до рота, щоб зробити затяжку. Він якось примудрявся куховарити однією рукою і курити другою, як капітан буксира або кухар у таборі лісорубів у якомусь старому фільмі. — Вона не може навіть сидіти довше ніж півгодини.

— Але вона одужає?

— Ми всі на це сподіваємося, — сказав він не вельми обнадійливим тоном. — Ти знаєш, — він подивився на мене, — якщо ти там був, то це просто диво, що з тобою все о’кей.

— Ну, знаєте… — Я ніколи не знав, як відповідати, коли люди висловлювали подив — а вони робили це часто, — що зі мною все о’кей.

Гобі прокашлявся й витяг сигарету з рота.

— Отакі-от справи. — Я бачив із виразу його обличчя, він жалкує, що сказав мені не те. — Думаю, з тобою вони теж розмовляли? Слідчі?

Я подивився на скатертину.

— Так.

Я відчував, що ліпше мені надто не розводитися на цю тему.