Розділ IV

Я помітив, яким стривоженим, напруженим стало його обличчя, і якась моя віддалена частина метнулася до нього, щоб розповісти йому всі подробиці, яких він не знав і яких йому не треба було знати, і я не повинен був розповідати йому про вивалені назовні нутрощі, про бридкі шрами, які виникали перед моєю свідомістю навіть тоді, коли я не спав.

Тьмяно освітлені портрети, порцелянові спанієлі на поличці над каміном, позолочений маятник, що гойдався тік-так, тік-так…

— Я почув, як він мене кличе. — Я протер очі. — Коли я прийшов до тями. — Це було схоже на спробу розповісти про свій сон. Дуже нелегко. — І я підійшов до нього й сів поруч, і все було непогано. Тобто не так погано, як вам може здатися, — докинув я, бо було надто очевидно, що це неправда.

— Він розмовляв із тобою?

Глитнувши, я кивнув головою. Темні меблі червоного дерева, пальми в діжках.

— Він був притомний?

Я знову кивнув головою. У роті в мене з’явився поганий присмак. Те, що я пережив, не можна було підсумувати, воно не мало сенсу й не могло бути перетворене на історію: пилюка, тривожні звуки, те, як він тримав мене за руку, ціле життя, яке ми прожили з ним удвох, плутані речення, назви міст та імена людей, про яких я ніколи не чув. Іскри з обірваних дротів.

Він не відривав від мене погляду. У горлі пересохло, мене трохи нудило. Мить не переходила в мить, як зазвичай, і я чекав від нього наступних запитань, але він мовчав.

Нарешті він похитав головою, ніби хотів прочистити її.

— Розумієш…

Він здавався не менш збентеженим, аніж я; його халат, розпущене сиве волосся надавали йому вигляду короля, який утратив корону, в костюмованій виставі для дітей.

— Пробач мені, — сказав він, знову похитавши головою. — Усе це таке нове для мене.

— Що ви сказали?

— Розумієш, — він нахилився вперед і швидко-швидко закліпав очима, — твоя розповідь дуже відрізняється від того, що мені досі казали. Вони сказали, що він помер миттєво. І дуже наполягали на цьому.

— Але ж… — почав я схвильовано.

Невже він думає, що я все вигадав?

— Ні, ні, — поквапно промовив він, піднявши руку, щоб заспокоїти мене. — Думаю… я переконаний, що вони це розповідають кожному. — Помер миттєво? — сказав він сумно, поки я все ще дивився на нього. — Не відчув болю? Так і не зрозумів, що його вдарило?

І тоді я раптом похолов, усвідомивши, що це могло означати для мене. Моя мати також «померла вмить». Смерть не завдала їй «ані найменшого болю». Соціальні працівники так на цьому наполягали, що в мене навіть не виникло сумніву, звідки вони про це знають.

— Хоч я маю сказати, мені було важко уявити, що він може покинути світ у такий спосіб, — сказав Гобі, порушивши коротку мовчанку, яка запала після цього обміну фразами. — Спалах блискавки, й він падає мертвий. Розумієш, я вже тоді мав відчуття, що все було не так, як вони мені розповідали.

— Тобто? — сказав я, підвівши погляд, приголомшений трагічною новою можливістю, на яку раптом наштовхнувся.