Розділ IV

— Що? — запитав він, відганяючи долонею дим від свого обличчя, коли побачив, як я дивлюся на пожмакану французьку пачку, схожу на ту, з якої люди дістають сигарети в старих кінофільмах. — Не кажи мені, що ти також хочеш закурити.

— Ні, дякую, — сказав я після незручної мовчанки.

Я був переконаний, що він жартує, хоч моя переконаність не була стовідсоткова.

У відповідь він часто заморгав, стурбовано дивлячись на мене крізь тютюновий дим, ніби щойно зрозумів про мене якийсь важливий факт.

— Це ти, правда ж? — несподівано запитав він.

— Що?

— Ти той самий хлопець, так? Чия мати там загинула?

Я був такий приголомшений, що нічого йому зразу не відповів.

— Звідки… — почав я, маючи на меті запитати: «Звідки ви знаєте?», але мій язик не захотів повертатися.

Він потер око й несподівано випростався, ніби щойно розлив свій трунок на стіл.

— Пробач. Розумієш, я не так почав. Господи, я… — Він зробив туманний жест, ніби хотів сказати: «Я виснажений і припустився помилки».

Я не вельми чемно відвернувся від нього, засліплений хвилею емоцій, які мали нудотний присмак. Після смерті матері я майже не плакав, а тим більше в присутності людей, — навіть на церковній службі в її пам’ять, де люди, які її майже не знали (а були й такі, що перетворювали її життя на пекло, як, наприклад, Матільда), схлипували та втирали носи навкруг мене.

Він помітив, що я засмутився, й почав щось казати, але передумав.

— Ти щось їв? — несподівано запитав він.

Я був надто здивований, щоб відповісти. Їжа — це останнє, про що я міг подумати.

— Так я й думав, — сказав він, зі скрипом підіймаючись зі свого місця. — Ходімо, щось вигадаємо.

— Я не голодний, — сказав я так грубо, що мені аж стало соромно за себе. Після смерті моєї матері всі, здається, тільки й думали про те, щоб напхати мені чогось у горлянку.

— Ну звісно. — Вільною рукою він відігнав хмару диму. — Але ходімо, будь ласка. Зроби мені приємність. До речі, ти не вегетаріанець?

— Ні! — ображено відповів я. — Чому ви про це подумали?

Він засміявся — коротко, гостро.