Розділ IV

— Ти не обурюйся. Більшість друзів Піппи не споживають м’ясної їжі, вона також.

— Он як, — розгублено сказав я, і він подивився на мене зі жвавою, неквапливою цікавістю.

— То знай, що я також не вегетаріанець, — сказав він. — Я готовий їсти все що завгодно, навіть найхимерніші страви. Отже, ми з тобою знайдемо якийсь вихід.

Він поштовхом відчинив двері, і я вийшов за ним у напханий усілякими речами коридор, стіни якого були обвішані заплямованими дзеркалами та старими фотографіями. Він швидко йшов попереду мене, а я намагався не відставати й водночас дивитися: на фото були родинні групи, білі колони, веранди й пальми. Тенісний корт, моріжок, застелений перським килимом. Служники в білих костюмах, вишикувані в один ряд. Мій погляд зупинився на містері Блеквеллі — носатий і привабливий, в ошатному білому одязі, на спині горб навіть у молодості. Він прихилився до стіни над морем, поблизу пальм; поруч нього, на стіні, тримаючи руку на його плечі й на голову вище від нього, — усміхалася маленька Піппа. Хоч якою крихіткою вона була, схожість із сучасною Піппою вражала: її шкіра, очі, голова, нахилена під тим самим кутом, і волосся, руде, як у нього.

— Це ж вона, правда? — запитав я, і в ту саму мить усвідомив, що це не може бути вона.

Ця світлина зі своїми злинялими кольорами та одягом, який давно вийшов із моди, була знята задовго до того, як я народився.

Гобі обернувся й підійшов подивитися на фотографію.

— Ні, — спокійно відповів він, тримаючи руки за спиною. — Це Джульєтта. Мати Піппи.

— А де вона тепер?

— Джульєтта? Померла. Від раку. У травні минуло шість років. — І продовжив, мабуть, збагнувши, що говорить надто коротко. — Велті був старшим братом Джульєтти. Власне кажучи, напівбратом, єдинокровним. Один батько — різні матері — тридцять років різниці між ними. Але він виховував її як власну дитину.

Я підійшов, щоб подивитися ближче. Вона прихилилася до нього, її щічка гарно виділялася на тлі рукава його піджака.

Гобі прокашлявся.

— Вона народилася, коли їхній батько мав шістдесят років, — спокійно сказав він. — Надто старий, щоб цікавитися малою дитиною, а тим паче що він ніколи не мав слабкості до дітей.

Двері на протилежному кінці коридору були прочинені; він розчахнув їх поштовхом ноги і зупинився, дивлячись у темряву. Я підійшов до нього навшпиньках і витяг шию, але майже негайно він відштовхнув мене назад і клацнув дверима, зачинивши їх.

— Це вона?

Хоч було надто темно, аби можна щось роздивитися, я зловив недружній блиск очей тварини, зелений колір яких світився на протилежному боці кімнати.

— Не тепер.

Його голос пролунав так низько, що я ледве його почув.

— Хто там із нею? — прошепотів я, прихилившись до одвірка, не бажаючи відійти. — Кіт?

— Собака. Нянька не схвалює його присутність, але Піппа хоче, щоб він спав з нею в ліжку, і, чесно кажучи, я не в змозі його прогнати, бо він дряпає двері й скавучить. Сюди, ходімо.