Розділ IV

— Попрощатися біля брами, — промовив Гобі. Здавалося, він частково говорить сам із собою. — Ось чого він хотів би. Прощальний погляд, передсмертне хайку — він не схотів би покинути світ, не зупинившись на цій дорозі, щоб востаннє поговорити з кимось. «Чайний будиночок посеред вишневого цвіту на дорозі в смерть».

Я нічого не зрозумів. Промінь сонця пробився крізь опущені штори й розітнув затінену кімнату, впав на тацю зі скляними карафами й утворив світляні призми, які спалахували то там, то там і ковзали по стінах, наче інфузорії під мікроскопом. Хоч у кімнаті стояв гострий запах диму, камін був чорним, застиглим, а ґратки забиті попелом, наче вогонь тут не розпалювали дуже давно.

— Дівчинка, — боязко сказав я.

Його погляд знову ковзнув до мене.

— Там була також дівчинка.

Протягом якоїсь миті він, здавалося, мене не розумів. Потім відхилився назад на стільці й швидко закліпав очима, ніби по його обличчю стікала вода.

— Де вона? — запитав я зі страхом. — З нею все гаразд?

— Ні, — сказав він, потерши перенісся, — ні.

— Але вона жива? — запитав я, неспроможний повірити в її смерть.

Він підняв свої брови так, що я витлумачив це як ствердну відповідь.

— Їй пощастило.

Але його голос і його манера, здавалося, стверджували протилежне.

— Вона тут?

— Розумієш…

— Де вона? Я можу її побачити?

Він зітхнув тоном, схожим на роздратування.

— Їй звелено лежати тихо й не приймати гостей, — сказав він, нишпорячи у своїх кишенях. — Вона не при собі — важко вгадати, як вона може сприйняти твій візит.

— Але вона одужає?

— Будемо сподіватися. Але загроза ще не минула. Якщо застосувати дуже неясну фразу, що її так полюбляють лікарі.

Він дістав сигарети з кишені свого халата. Непевними руками запалив одну, потім недбало кинув пачку на розмальований японський столик, що стояв між нами.