Розділ IV

— Хто знає? Він покинув нас.

На мій подив, він засміявся.

— Вам на радість, чи не так?

— Не знаю, — сказав я, стенувши плечима. — Іноді мені з ним було цікаво. Ми дивилися спортивні передачі та поліційні бойовики, й він розповідав мені, як вони домагалися спеціальних ефектів, із кров’ю й таким іншим. Але я навіть не знаю. Іноді він був п’яний, коли приїздив забрати мене до школи. Я про це не говорив ані з психіатром Дейвом, ані з місіс Свонсон, ані з кимось іншим. Я боявся розповісти про це матері, але хтось із інших матерів її повідомив. А потім… — це була довга історія, я в ній трохи заплутався й хотів закінчити її якнайшвидше, — він зламав руку в барі, зчинив бійку з кимось, у тому барі, він любив ходити туди щодня, але ми нічого про це не знали, бо він казав, що працює до пізнього часу, він мав там багато друзів, яких ми не знали, й вони надсилали йому поштівки, коли відпочивали в таких місцях, як Вірґінські острови абощо, на нашу домашню адресу, й моя мати спробувала переконати його, щоб він пішов до «Анонімних алкоголіків», але він не захотів. А то, бувало, консьєржі збиралися під нашими дверима й починали галасувати, аби він знав, що вони тут, і тримав себе в руках.

— Тримав себе в руках?

— Атож, бо здебільшого мав звичку галасувати саме він. Розумієте, — я відчув, що наговорив зайвого, — він міг здійняти галас із будь-якої причини. Ну, наприклад, тоді, коли йому доводилося залишитися зі мною, бо мама мусила працювати. Він завжди був у поганому настрої. Я не повинен був озиватися до нього, коли він дивився новини або спорт, таке було правило. Тобто я хочу сказати… — Я зніяковіло замовк, бо відчув, що загнав себе в кут. — Хай там як, а все це було давно.

Він відкинувся на стільці й подивився на мене: великий, стриманий чоловік, хоч його очі мали тривожний синій колір, як у малого хлопця.

— А що тепер? — запитав він. — Тобі подобаються люди, в яких ти живеш?

— Ну… — я замовк із повним ротом, не знаючи, що мені сказати про Барбурів, — думаю, вони люди приємні.

— Я радий, що ти так думаєш. Правда, я не можу сказати, що добре знаю Саманту Барбур, хоч і виконував деяку роботу для родини в минулому. Вона має добрий нюх.

На ці слова я перестав їсти.

— Ви знаєте Барбурів?

— Не його, а її. Хоч його мати була колекціонером, але вся її колекція дісталася братові внаслідок якоїсь родинної сварки. Велті міг би розповісти тобі про це більше. Хоч він і не був схильний до базікання, — поквапно докинув він. — Велті був дуже стриманий, застебнутий на всі ґудзики, але люди йому довіряли, він був такої вдачі, ти розумієш? Чужинці були з ним відвертими — замовники, люди, яких він майже не знав, він був таким чоловіком, із яким люди любили ділитися своїми проблемами. Але, звичайно ж, кожен любитель мистецтва й антикваріату в Нью-Йорку знає Саманту Барбур. Її дівоче прізвище Ван дер Плейн. Хоч вона мало що купувала, Велті бачив її на кількох аукціонах, і вона, безперечно, володіє цікавими речами.

— Хто вам сказав, що я живу в Барбурів?

Він швидко закліпав очима.

— Про це повідомляли в газеті, — сказав він. — Ти не читав?

— У газеті?

— У «Times». Ти справді її не читав?

— У газеті щось було написано про мене?

— Ні, ні, — швидко відповів він. — Не про тебе. Про дітей, які втратили своїх рідних під час вибуху в музеї. Більшість із них були туристами. Там була одна маленька дівчинка… майже немовля… дитина дипломата з Південної Америки…