Розділ IV

— Я зовсім її не знаю. З нею нібито все в порядку, але я не розумію, що він у ній знайшов.

— Чому не розумієш?

— Ну, власне… — Я не знав, із чого почати. Мій батько міг бути чарівним у стосунку до «леді», як він їх називав, відчиняючи для них двері, в розмові легко торкаючись їхніх рук, щоб наголосити на чомусь; я бачив, як жінки буквально чіплялися йому на шию, й дивився на це видовище холодним поглядом, дивуючись, як хтось міг спійматися на таку очевидну вудочку. Це було ніби дивитися на дітей, які з роззявленим ротом милуються витівками примітивного штукаря.

— Їй не обов’язково бути вродливою, якщо вона мила жінка, — сказав Гобі.

— Справді, але милою жінкою я її не назвав би.

— Он як. — А тоді він запитав: — Вони здаються щасливими разом?

— Не знаю. Мабуть, так, — визнав я. — Принаймні він не психує весь час, як психував раніше. — Потім, відчуваючи на собі вагу запитання, якого Гобі не поставив, я сказав: — Ну й приїхав же він по мене. Я хочу сказати, що він міг і не приїхати. Вони сиділи б собі там, якби я був їм не потрібен.

Більше на цю тему не було нічого сказано, й ми закінчили обід, говорячи про щось інше. Та коли я вже зібрався йти, коли ми вийшли в обвішаний фотографіями коридор — і проминали кімнату Піппи, де горів нічник, а в ногах її ліжка спав Космо, — він сказав, відчиняючи для мене двері:

— Тео…

— Так?

— Ти маєш мою адресу й телефон?

— Атож.

— Ну тоді все гаразд. — Він почувався так само ніяково, як і я. — Бажаю тобі доброї подорожі. Бережи себе.

— І ви також.

— Ну гаразд.

— Гаразд. Добраніч вам.

Він відчинив двері, і я покинув його дім — назавжди, як мені тоді здавалося. Та хоч і не думав, що коли-небудь із ним зустрінуся, стосовно цього я помилився.