Розділ IV

— І вона допомогла мені заплатити в той чудовий день, — сказав Золотце. — Вона побачила, яка тут ситуація, відкрила сумочку й дістала свою чекову книжку. Вона сказала мені: «Золотце, я знаю, що твоєму синові потрібен комп’ютер для школи. Дозволь мені допомогти тобі, мій друже, а гроші ти повернеш, коли зможеш».

— Ти зрозумів? — несподівано запитав Хосе досить сердитим тоном, відірвавши погляд від телевізора, де жінка тепер стояла на цвинтарі й сперечалася з якимсь гладким чоловіком у чорних окулярах. — Це твоя мати допомогла йому заплатити. — Він кивнув на гроші, майже сердито. — Sí, es verdad[53], вона була найвищого класу. Дбала про людей, знаєш? Тоді як більшість жінок витратили б ці гроші на золоті сережки, або парфуми, або якісь речі такого типу.

Я взяв гроші, але почувався ніяково з багатьох причин. Навіть у стані шоку, в якому я перебував, історія про позичені гроші здалася мені не досить переконливою (який магазин погодиться доставити покупцеві комп’ютер, досі не оплачений?). Згодом я поставив перед собою таке запитання: невже я мав такий безпорадний вигляд, що консьєржі вирішили скинутися, щоб допомогти мені? Я досі не знаю, звідки взялися ті гроші. Мені треба було б поставити більше запитань, але я був такий приголомшений усім, що сталося того дня (і передусім несподіваною появою мого батька й Ксандри), що навіть якби Золотце підійшов до мене й спробував подарувати мені шматок засохлої жувальної гумки, яку він зішкріб із підлоги, я простяг би руку й так само слухняно її забрав.

— Це, звичайно, не моя справа, — сказав Хосе, дивлячись через мою голову, — але на твоєму місці я нікому не сказав би про гроші. Ти розумієш, про що я?

— Атож, поклади їх до кишені, — сказав Золотце. — Не ходи й не розмахуй ними, як ти розмахуєш тепер. Багато людей на вулиці готові вбити тебе за цю суму.

— Багато й з тих, що живуть у цьому домі, — сказав Хосе, якого опанував несподіваний сміх.

— Ха-ха, — Золотце реготнув і собі, а потім промовив кілька слів іспанською, яких я не зрозумів.

— Cuidado[54], — сказав Хосе, похитавши головою з насмішкуватою серйозністю, але не втримавшись від усмішки. — Ось чому вони не дозволяють, щоб ми із Золотцем працювали на одному поверсі, — повідомив він мені. — Нас треба тримати кожного окремо. Надто ми любимо повеселитися вдвох.

Після того як з’явилися мій батько й Ксандра, події розвивалися швидко. За обідом цього вечора (у ресторані для туристів, який, на мій подив, обрав батько) він прийняв дзвінок від когось зі страхової компанії моєї матері — і навіть тепер, на багато років пізніше, я жалкую, що не зміг почути ту розмову краще. Але в ресторані було гамірно, а Ксандра (між ковтками білого вина — можливо, батько справді покинув пити, але вона ні) то нарікала на те, що тут не дозволено курити, то намагалася розповісти мені, як навчалася відьомського ремесла з книжки, яку взяла в бібліотеці своєї середньої школи десь у місті Форт-Лодердейл. («Одне слово, це називається вікантство. Релігія Землі».)

Якби я розмовляв із кимось іншим, то неодмінно почав би розпитувати, що насправді означає бути відьмою (закляття й жертвопринесення? угода з дияволом?), але перш ніж я отримав такий шанс, вона вже перескочила на іншу тему, розповідаючи, як мала нагоду вступити до коледжу, але не скористалася з неї («Я тобі скажу, чим я цікавилася. Англійською історією і всім подібним. Генріхом VIII, Марією Шотландською»). Але вона так і не вступила до коледжу, бо надто захопилася одним хлопцем. «Я на ньому схибнулася», — просичала вона, втупившись у мене гострим поглядом своїх безбарвних очей.

Чому, схибнувшись на хлопцеві, Ксандра не змогла потрапити до коледжу, я ніколи не довідався, бо мій батько закінчив розмовляти телефоном. Він замовив (і я чомусь відчув себе трохи дивно) пляшку шампанського.

— Я вже не спроможна дудлити це кляте пійло, — заявила потім Ксандра, докінчивши другу склянку вина. — У мене від нього болить голова.

— Ну, якщо мені не дозволено пити шампанське, то тобі воно не заборонене, — сказав батько, відкинувшись назад на стільці.

Ксандра подивилася на мене.

— Нехай він трохи вип’є, — сказала вона. — Офіціанте, принесіть іще одну склянку.

— Пробачте, — сказав офіціант, безкомпромісний італієць, схожий на чоловіка, якому доручено стежити за туристами, що втрачають над собою контроль. — Ніякого алкоголю, якщо йому менше за вісімнадцять років.

Ксандра почала нишпорити у своїй сумочці. На ній була коричнева сукня з зав’язкою на шиї, а під вилицями були прокреслені бронзером, рум’янами або якоюсь коричневою пудрою такі яскраві лінії, що мені хотілося розмазати їх пальцем.

— Ходімо надвір, трохи покуримо, — сказала вона моєму батькові. Настала пауза, коли вони обмінялися лукавою посмішкою, від якої я весь зіщулився. Потім Ксандра відсунула свій стілець назад і, залишивши на ньому свою серветку, роззирнулася довкола, шукаючи поглядом офіціанта. — О, він відійшов, — сказала вона, схопила мою майже порожню склянку й наповнила її шампанським.

Принесли їжу, і я потай долив собі ще добряче шампанського, перш ніж вони повернулися.

— Ням-ням! — сказала Ксандра, маючи лощений і дещо блискучий вигляд, обсмикнувши свою коротку спідницю, протиснувшись на своє місце й не потурбувавшись навіть відтягти свій стілець від столу. Вона з виляском поклала серветку собі на коліна й підтягла до себе свою масивну світло-червону тарілку з манікоті. — Яка смакота!