Розділ IV

— Такі хлопці не терплять суперників.

— Тільки й чути було: Мікі те, Мікі се, Мікі хоче зустрітися з вами. Але щойно я ввійшов до кабінету, я зрозумів, що всьому кінець.

— Та він же просто виродок.

— Ні, тоді він виродком не був. Бо, сказати правду, ми були з ним схожі — і не тільки фізично, а й за стилем акторської гри. Я мав класичну підготовку, я мав діапазон, але я вмів так само нерухомо застигати, як Мікі, так само тихо шепотіти, як він…

— Тихо шепотіти. У мене аж мурашки по шкірі пробігли. Як ти це сказав!

— Атож, але Мікі був зіркою. Там не було місця для двох.

Коли я дивився, як вони ділять між собою чизкейк, наче закохані птахи в рекламному ролику, я поринув у червоний, незнайомий мені потік свідомості, світло в їдальні було надто яскравим, а моє обличчя палахкотіло від шампанського, я безладно, але з палкою цікавістю згадував, як моя мати, коли померли її батьки, мусила жити з тіткою Бесс, у будинку, що стояв біля залізничної колії, де стіни були обклеєні коричневими шпалерами, а меблі накриті пластиковою плівкою. Тітка Бесс, що смажила все на жирі «Кріско» й порізала ножицями одну з суконь моєї матері, бо психоделічний візерунок тривожив її, була товстою, озлобленою ірландсько-американською старою дівою, яка змінила свою католицьку церкву на якусь крихітну божевільну секту, що, наприклад, забороняла пити чай або приймати аспірин. Її очі — я бачив це на одній із фотографій — були такого самого срібно-синього кольору, як і очі моєї матері, але оточені ліловими колами й безумні на бридкому, як картоплина, обличчі. Моя мати розповідала про півтора року з тіткою Бесс як про найсумніший час у її житті — коней було продано, собак вигнано з дому, тривалі прощання біля дороги зі слізьми на очах, вона палко обіймала за шиї Кловера, Дошку, Палітру й Бруно.

Коли вони повернулися додому, тітка Бесс сказала моїй матері, що вона дівчинка зіпсована і що люди, які не бояться Господа, завжди мають те, на що заслуговують.

— А продюсер, ти розумієш, — я хочу сказати, всі знали, яким був Мікі, бо він уже здобув репутацію, що з ним працювати нелегко…

— Вона цього не заслужила, — сказав я голосно, урвавши їхню розмову.

Батько й Ксандра перестали розмовляти й подивилися на мене такими очима, ніби я перетворився на отруйну ящірку.

— Тобто чому кожен це скаже? — Я не повинен був говорити вголос, проте слова незалежно від мого бажання вилітали з рота, ніби хтось натискав на кнопку. — Вона була такою чудовою людиною, і чому всі ставилися до неї так вороже? Вона ніколи не заслуговувала на те, що з нею сталося.

Батько і Ксандра обмінялися поглядами. Потім батько зажадав, щоб йому принесли чек.

Коли ми вийшли з ресторану, моє обличчя пашіло, а у вухах лунав якийсь рев, і хоч я повернувся до помешкання Барбурів не дуже пізно, але якимсь чином, заходячи, перечепився через підставку для парасольок, наробив багато шуму, а тоді потрапив на очі місіс і містерові Барбурам і зрозумів (більше з виразу їхніх облич, ніж зі свого самопочуття), що я п’яний.

Містер Барбур дистанційним пультом вимкнув телевізор.

— Де ти був? — запитав він твердим, але приязним голосом.

Я схопився за спинку канапи.

— З батьком і… — але її ім’я вислизнуло з моєї свідомості, і я не пам’ятав нічого, крім «Кс…»

Місіс Барбур підняла брови й подивилася на свого чоловіка, ніби хотіла сказати: а що я тобі говорила?

— Що ж, лягай-но, хлопче, спати, — весело промовив містер Барбур голосом, який, попри все, допоміг мені сприймати життя з трохи меншою гіркотою. — Але спробуй не розбудити Енді.