Розділ IV

— Ти хочеш, щоб я знайшов тобі таксі, manito? — запитав Хосе, поглянувши на валізу.

— Ні, — сказав я, подивившись назад, у бік ліфта. — Послухай-но, Хосе, ти збережеш для мене цю валізу, — поки я не повернуся й не заберу її?

— Звичайно, збережу, — сказав він, узявши валізу й піднявши її. — З радістю.

— Я приїду по неї сам, о’кей? Не дозволяй нікому її забрати.

— Звичайно, я її збережу, — люб’язно пообіцяв Хосе.

Я пішов за ним у комору, де він причепив до моєї валізи етикетку й поставив її на найвищу полицю.

— Бачиш? — сказав він. — Усе буде гаразд, хлопче. Ми не кладемо туди нічого, крім наших власних речей і пакунків, за які клієнти повинні розписуватися. Ніхто не віддасть цієї валізи без твого персонального підпису, ти зрозумів? Ані твоєму дядькові, твоєму кузенові, нікому. І я скажу Карлосу, Золотцю та іншим хлопцям, щоб вони не віддавали цю валізу нікому, крім тебе. О’кей?

Я кивнув головою і хотів подякувати йому, але тут Хосе прокашлявся.

— Послухай-но, — сказав він, стишивши голос. — Я не хочу тебе тривожити, але нещодавно сюди приходили хлопці, які запитували про твого батька.

— Хлопці? — перепитав я після незв’язної паузи.

Хосе міг назвати «хлопцями» лише тих людей, яким мій батько заборгував гроші.

— Ти не турбуйся. Ми не сказали їм нічого. Тобто сказали, що твого батька тут не було вже рік, чи не так? Карлос сказав їм, що ніхто з вас тут більше не живе, й вони пішли собі геть. Але, — він подивився на ліфт, — можливо, твоєму батькові не варто залишатися тут надовго, саме тепер, ти розумієш, що я маю на увазі?

Я подякував йому, і тут Золоце повернувся з величезною, як мені здалося, пачкою грошей.

— Це тобі, — сказав він дещо мелодраматично.

З хвилину мені здавалося, що я неправильно його почув. Хосе закашлявся й подивився вбік. На маленькому чорно-білому телевізорі, який стояв у кімнаті-складі (його екран був не більшим, аніж коробка від CD), приваблива жінка з довгими сережками, що вільно теліпалися, махала кулаками, викрикувала якусь лайку іспанською мовою на скоцюрбленого від страху священика.

— У чому річ? — запитав я Золотця, який досі тримав гроші.

— А твоя мати тобі нічого не сказала?

Я був спантеличений.

— А що вона могла мені сказати?

Мені розповіли, що за день до Різдва Золотце замовив комп’ютер і звелів доставити його до себе додому. Комп’ютер був призначений для його сина, який потребував цю річ для навчання в школі, але (про цю частину справи йшлося дуже туманно) Золотце за нього не заплатив, чи то заплатив лише частину грошей, чи то його колишня дружина мала заплатити решту замість нього. Одне слово, люди, які доставили комп’ютер, винесли його знову й повантажили у свою машину — і тут моя мати випадково спустилася сходами й побачила, що діялося.