Розділ IV

Місіс Барбур зсунула брови докупи:

— Ченсе…

— Ні, я тобі не дозволю більше захищати його. Іди до своєї кімнати, — сказав він Платтові. — Щоб я тебе тут не бачив.

Ми всі сиділи, дивлячись у свої тарілки, слухаючи сердите гупання Платтових ніг, що повернувся до себе, з розгону зачинив за собою двері й відразу ввімкнув гучну музику. Ніхто більше не озивався — до кінця сніданку.

Мій батько — який любив робити все поспіхом, завжди прагнув «змастити колеса», як він висловлювався, — оголосив, що має намір зробити все в Нью-Йорку за тиждень і ми втрьох вирушимо до Лас-Веґаса. І він дотримав слова. О восьмій годині в той понеділок на Саттон-плейс з’явилися перевізники й стали розбирати речі в помешканні та пакувати їх у ящики. Букініст прийшов подивитися на мистецькі книжки моєї матері, а інший скупник прибув оглянути меблі, і, перш ніж я встиг це усвідомити, мій дім став зникати в мене на очах із запаморочливою швидкістю. Дивлячись, як щезають штори, як перевізники знімають зі стін картини, як вони згортають килими й виносять їх, я пригадував мультик, у якому головний персонаж витирає гумкою свій стіл, свою лампу, свій стілець, своє вікно з краєвидом, який за ним відкривається, і весь свій зручно облаштований офіс, аж доки — нарешті! — гумка зависає в тривожному морі білого.

Я геть замучився, спостерігаючи за тим, що відбувалося, але, неспроможний нічого вдіяти, блукав по квартирі й спостерігав, як вона зникає по шматочках, — схожий на бджолу, що спостерігає, як руйнують її вулик. На стіні над столом моєї матері (посеред численних вакаційних знімків та давніх шкільних фотографій) висіло чорно-біле фото з тих днів, коли вона ще працювала моделлю, зняте в Центральному парку. Різкість була дуже доброю, й найдрібніші деталі проступали з майже болісною чіткістю: її ластовиння, груба тканина її пальта, шрам від вітряної віспи над її лівою бровою. Вона весело дивилася на безлад і розгардіяш, які панували у вітальні, на мого батька, що викидав із шухляд її папери й пакував її книжки, щоб віддати їх на потреби благодійності, — чи думала вона, що коли-небудь таке станеться? Я, принаймні, сподівався, що ніколи не думала.

Мої останні дні в Барбурів пролетіли так швидко, що я майже не пам’ятаю їх, крім прання та хімчисток, які треба було зробити в останню хвилину, і кількох лихоманкових перебіжок до винної крамниці, де можна було добути картонні ящики, на яких я писав чорним маркером свою екзотичну нову адресу:

Теодорові Декеру, адресат Ксандра Террелл,

6219 Дезет-Енд-роуд,

Лас-Веґас, Невада

Ми з Енді похмуро стояли в його кімнаті й роздивлялися надписані коробки.

— Ти ніби переселяєшся на іншу планету, — сказав він.

— Десь так і є.

— Я серйозно. Ця адреса схожа на адресу якогось шахтарського селища на Юпітері[55]. Цікаво, в якій школі ти будеш навчатися.

— Бог його знає.

— Я хочу сказати — вона може бути однією з тих, про які ми читаємо. З бандитськими угрупованнями. З металошукачами.

З Енді так знущалися в нашій нібито передовій і прогресивній школі, що державні школи уявлялися йому чимось на зразок в’язниць.

— Що ти там робитимеш?

— Певно, поголю собі голову. Зроблю татуювання.

Мені сподобалося, що він не зрадів моєму переселенню, на відміну від місіс Свонсон або Дейва (який відчув очевидну полегкість, що йому більше не доведеться вести переговори з моїм дідом і бабусею). Ніхто інший у домі на Парковій авеню не розмовляв про мій від’їзд, хоч я й бачив із напруженого виразу обличчя місіс Барбур, коли заходила мова про мого батька і його «подругу», що я не був для неї якоюсь абстрактною річчю. Проте майбутнє з батьком і Ксандрою не так лякало мене, як здавалося незрозумілим, такою собі чорнильною плямою на обрії.