Розділ IV

— Сумка для моїх книжок, — сказав я після паузи, хоч сумка явно була того типу, з якою мама ходила в крамниці та на базар, ані я, ані жоден інший хлопець ніколи не взяв би її до школи.

Він кинув її у відчинені двері, зморщивши ніс від смороду.

— Фе, — сказав він, помахавши рукою перед носом, — вона пахне, як старі шкарпетки, що тут лежать.

Коли він увійшов у двері й увімкнув світло, я примудрився складним, але спазматичним рухом накинути рушник на картину, отож (я сподівався) він її не побачить.

— Що там у тебе?

— Постер.

— Я сподіваюсь, ти не збираєшся забрати своє брудне барахло до Веґаса. Нема потреби пакувати твій зимовий одяг — тобі не доведеться його там носити. Хоч якщо ти маєш лижі, то забери їх і все, що до них треба. Ти не уявляєш собі, як круто кататися в Тахо, — не те що в тутешніх крижаних маленьких горах на півночі.

Я відчував, що повинен дати якусь відповідь, тим більше що це був найдовший і найбільш приязний монолог, який він виголосив після приїзду, але я чомусь не міг зібрати думки докупи.

Раптом батько сказав:

— Ти знаєш, із твоєю матір’ю було не так легко жити.

Він підняв щось схоже на старий математичний тест із мого столу, ознайомився з ним і кинув його назад.

— Вона ніколи не розкривала своїх карт. Ти знаєш, як вона поводилась. Закривалася наглухо. Викидала мене зі свого життя. Вічно прикидалася святою. Я весь час почувався зв’язаним по руках. Чесно кажучи — а я ненавиджу це казати, — мені стало навіть тяжко перебувати з нею в одній кімнаті. Повір, я не хочу сказати, що вона була поганою людиною. Вона могла бути чудовою жінкою, але через мить раз — і я не знав, що робити…

Я не казав нічого — лише стовбичив там у незграбній позі з вологим рушником у руках, затуляючи ним картину, світло падало мені у вічі, й мені хотілося бути деінде (у Тибеті, на озері Тахо, на Місяці) й не мучитися, шукаючи відповідь. Те, що він казав про мою матір, було істинною правдою: вона часто бувала некомунікабельною, а коли в неї псувався настрій, було важко вгадати, що вона думає, але я не був зацікавлений обговорювати вади моєї матері, у будь-якому разі, вони здавалися набагато меншими, аніж вади батька.

Батько казав:

— …але я нічого не можу довести, розумієш? Кожна гра має дві сторони. І йдеться не лише про те, хто правий, а хто ні. Звичайно, я визнаю, що теж бував винний, хоч скажу, та й ти погодишся: вона вміла переписувати історію на свою користь.

Мені було дивно знову перебувати з ним в одній кімнаті, а надто тому, що він здавався зовсім інакшим: він мав інший запах і зовсім іншу вагу, був гладеньким, ніби вкритий шаром жиру в півдюйма завтовшки.

— Я думаю, чимало шлюбів стикаються з проблемами, схожими на наші. І терплять їх. Але вона раптом стала геть нестерпною й відлюдькуватою, і я відчув, що жити з нею більше не можу, хоч на таке вона й не заслуговувала.

«Авжеж, не заслуговувала», — подумав я.

— Але чи знаєш ти, що зрештою урвало мені терпець? — сказав мій батько, спершись однією рукою об одвірок і дивлячись на мене гострим поглядом. — Чому я пішов від неї? Я хотів зняти трохи грошей із нашого спільного рахунку в банку, щоб заплатити податки, а вона наклала обмеження на кошти, ніби я збирався вкрасти їх. — Він дивився на мене пильним поглядом, чекаючи відповіді. — То був наш спільний рахунок у банку. Одне слово, у мене виникли великі проблеми в житті, а вона перестала мені довіряти. Довіряти власному чоловікові.

Я не знав, що сказати. Про податки я чув уперше, хоч для мене, звичайно, не було таємницею, що мати не довіряла батькові, коли йшлося про фінансові справи.