Розділ IV

— Тоді замовляйте те, що вам до вподоби. Тут є все. Segundito[51], — сказав він, піднявши палець і шукаючи у зв’язці потрібний ключ.

Замок заскреготів глибоким клац, солідним у своїй правильності звуком. Хоч у квартирі панувала задуха, адже вона давно була замкнена, мене вразив гострий запах дому: запах книжок, старих килимів, лимонний запах засобу для чищення підлоги, темних свічок, які мама купила в Барні і які пахли ароматичною олією.

Торбина з музею лежала на підлозі біля канапи, точно там, де я її покинув, — скільки тижнів тому? Відчувши полегкість, я кинувся в кімнату й схопив її, тоді як Хосе, дещо блокуючи дорогу моєму розгніваному батькові, хоч і не здавалося, що він умисне перепиняє йому шлях, стояв у дверях і слухав Ксандру, склавши руки на грудях. Стриманий і злегка неуважний вираз його обличчя нагадав мені його вигляд тоді, коли йому довелося практично нести мого батька вгору сходами однієї морозної ночі, батько тоді так напився, що десь загубив пальто. «Таке буває в найкращих родинах», — говорив він з абстрактною усмішкою, відмовляючись від двадцятидоларової банкноти, що її мій батько, який белькотів невідомо що, у своєму забльованому піджаку, такому брудному, ніби його хтось тягав у ньому по хіднику, знову й знову тицяв йому під ніс.

— Я фактично родом зі східного узбережжя, — казала Ксандра. — Флорида.

Вона знову нервово засміялася, смикаючись і заїкаючись.

— Вест-Пальм, якщо бути точною.

— Флорида, кажете? — почув я відповідь Хосе. — Там чудово.

— Атож, там чудово. Але у Веґасі ми принаймні бачили сонце, я не певна, що витримала б тутешню зиму, я перетворилася б на морозиво.

У ту мить, коли підняв сумку, я відчув, що вона дуже легка — майже порожня. Де, в біса, картина? Хоч я майже осліп від паніки, та не зупинився, а йшов далі, вниз коридором, на автопілоті до своєї спальні, а голова в мене паморочилась і йшла обертом, поки я переступав ногами…

Несподівано — серед моїх розірваних спогадів про ту ніч — до мене дійшло. Сумка була мокра. Я не хотів залишати картину в мокрій сумці з вологістю, пліснявою і ще казна-чим. Натомість — як я міг забути? — я поставив її на комод матері. Щоб вона відразу її побачила, коли прийде додому. Швидко, не зупиняючись, я залишив сумку в коридорі, біля зачинених дверей своєї кімнати, і звернув у кімнату матері, сподіваючись, що батько не йде за мною надто близько, проте не наважуючись озирнутися, щоб переконатись у цьому.

Я почув, як у вітальні Ксандра каже:

— Я ладна об заклад побитися, що ви тут бачили на вулиці чимало знаменитостей, правда ж?

— О так. Ле Брона, Дена Айкрода, Тару Рід, Джей-Зі, Мадонну…

У спальні матері було темно й прохолодно, і ледь чутні пахощі її парфумів були чимось більшим, ніж я міг витримати. Там стояла картина, підперта фотографіями в срібних рамках, — її батьки, вона, я в різному віці, коні та собаки у великих кількостях: кобила її батька на кличку Дошка, німецький дог Бруно, її такса Поппі, яка померла, коли я ще ходив у дитячий садок. Завмерши, щоб витерпіти видовище її окулярів для читання на комоді, і чорних колготок, які вона вивісила сушитись, і її почерку на сторінках календаря, і мільйона інших деталей, що розривали мені серце, я схопив картину, взяв її під руку й швидко перейшов у власну кімнату через коридор.

Моя кімната, як і кухня, виходила вікнами в шахту між будинками, й без електричного світла в ній було темно. Вологий рушник для лазні лежав згорнутий там, де я покинув його після того, як прийняв душ того останнього ранку, — поверх купи брудного одягу. Я підняв його, скривившись від смороду, щоб накинути на картину, поки не знайду кращого місця, де її заховати, можливо, в…

— Що ти робиш?

Батько стояв у дверях, темний силует на світлі, яке було за ним.

— Нічого.

Він нахилився й підняв сумку, яку я покинув у коридорі, на підлозі.

— Це що таке?