Розділ XII

— Отже, ось що мені буде від вас потрібне, — сказала каліфорнійська дівчина, і її бадьорий голос вихопив мене з моїх різнобарвних марень: — Афідевіт. Документи, надіслані факсом. Дві фотографії 5 × 5 із білим тлом. І копію заяви в поліцію не забудьте.

— Перепрошую? — здригнувся я.

— Я ж вам уже казала. Якщо ви втратили паспорт чи його у вас украдено, ви повинні написати заяву в поліцію.

— Я… — Я прикипів поглядом до химерної процесії арабських жінок, що пропливали повз мене, закутані в чорне з ніг до голови. — У мене не буде на це часу.

— Що ви маєте на увазі?

— Річ не в тому, що я хочу виїхати в Америку сьогодні. Річ у тім, — мені знадобилася хвилина, щоб прийти до тями; від напад кашлю з очей потекли сльози, — що мій потяг до Парижа відходить через дві години. Тому зрозумійте — я не знаю, що мені робити. Я не впевнений, що мені вдасться зробити всю цю паперову роботу та ще й добутися до поліційного відділка.

— Що ж, — у її голосі пролунав жаль, — мушу вас повідомити, що ми працюватимемо ще тільки сорок п’ять хвилин.

— Що?

— Сьогодні ми зачиняємося рано. Святий вечір, ви ж розумієте. Завтра й протягом усього вікенду також не працюємо. Але ми знову відчинимося о пів на дев’яту ранку в понеділок після Різдва.

— У понеділок?

— Пробачте, — сказала вона. — такий у нас процес.

— Але в мене справа термінова!

Хвороба підсилила мій голос.

— Термінова? А які у вас обставини — сімейні чи медичні?

— Я…

— Бо в певних рідкісних випадках ми можемо надати екстрену допомогу й у неробочий час. — Вона втратила свій дружній тон і затріскотіла, швидко зачитуючи текст з інструкції, я чув, як на задньому плані дзвенить інший телефонний дзвінок, наче в прямому ефірі на радіо. — На жаль, ця участь обмежується питаннями життя або смерті, й наші працівники повинні переконатися в тому, що це справді надзвичайна ситуація, перш ніж видати вам дозвіл їхати без паспорта. Тому якщо обставини смерті або смертельної хвороби вимагають, щоб ви поїхали до Парижа сьогодні ввечері, вам доведеться надати нам інформацію, яка засвідчить критичну необхідність вашої негайної присутності в цьому місті, таку як афідевіт від лікаря, священика або розпорядника похорону…

— Я… — У понеділок? Чорт! Я не хотів навіть думати про те, щоб звернутися до поліції. — Прошу пробачення, послухайте-но мене…

Вона наготувалася покласти слухавку.

— Гаразд. Гаразд. Принесете нам усі документи в понеділок, двадцять восьмого числа. А потім, коли ми одержимо вашу заяву, то розв’яжемо вашу справу так швидко, як тільки зможемо — пробачте, хвилинку. — Клацання. Її голос, але слабший: — Доброго ранку, консульство Сполучених Штатів у Нідерландах, ви зможете хвилинку побути на лінії? — Телефон негайно задзвонив знову. Клацання. — Доброго ранку, консульство Сполучених Штатів у Нідерландах, ви зможете хвилинку побути на лінії?

— Як швидко ви зможете це зробити для мене? — запитав я, коли вона повернулася на мою лінію.