Розділ XII

І вона посунула мою картку крізь віконце до мене.

— Чому?

Черга позаду мене наростала.

— Чому? — повторив я. — Це ті документи, якими я користуюся замість паспорта, щоб літати в Сполучених Штатах. Підписи збігаються, — сказав я, коли вона нічого не відповіла. — Хіба ви не бачите?

— Пробачте.

— Ви хочете сказати… — Я чув, як у моєму голосі звучить розпач; вона дивилася на мене агресивним поглядом, ніби казала: я тобі не дозволю тут сперечатися! — Ви хочете мені сказати, я повинен прийти сюди ввечері й знову вистояти цю чергу?

— Даруйте, сер, я нічим не можу допомогти вам. Наступний, — сказала касирка, дивлячись через моє плече на наступного пасажира.

Коли я йшов назад, проштовхуючись крізь натовп, хтось сказав позаду мене:

— Гей! Послухай-но друже…

Спочатку, дезорієнтований спілкуванням із касиркою, я подумав, що той голос мені вчувся. Та коли розгублено обернувся, то побачив схожого на тхора тінейджера з запаленими червоними очима й поголеною головою, який перехилявся з п’ятки на носок у своїх велетенських кедах. Побачивши, як він шастає поглядом туди-сюди, я спочатку подумав, що він хоче продати мені паспорт, але натомість він нахилився й сказав:

— І не намагайся.

— Ти про що? — невпевнено запитав я, поглянувши на жінку-поліціянта, що стояла за п’ять футів від нього.

— Послухай, друже. Я їздив із паспортом сотню разів, і мене ніколи не запитували, є він у мене чи його нема. Але що сталося того разу, коли його в мене не було? Коли я приїхав до Франції, вони замкнули мене до імміграційної в’язниці, дванадцять годин годували покидьками й ставилися до мене як до покидька. То була жахлива й брудна поліційна камера. Повір мені — треба, щоб твої документи були при тобі. І щоб із ними все було гаразд.

— Твоя правда, — погодився я.

Я спливав потом у своєму пальті, яке не наважувався розстебнути. Шарфі, який не наважувався розмотати.

Мені було жарко. Боліла голова. Пішовши від нього геть, я відчував, як обпалюють мені спину люті погляди камер спостереження; і я намагався здаватися спокійним, проштовхуючись крізь юрбу, від лихоманки мене хитало, а в кишені я жмакав телефонний номер американського консульства.

Телефон-автомат я знайшов не відразу — кабіни стояли на протилежному боці вокзалу, а весь вільний простір там був напакований тінейджерами, що сиділи колом на підлозі, ніби їхнє плем’я зібралося на важливу нараду, — а ще більше часу в мене забрали спроби допетрати, як же з нього зателефонувати.

Бурхливий потік нідерландської мови. Потім мене привітав приємний американський голос: ми вітаємо вас у консульстві Сполучених Штатів у Нідерландах, чи не бажаю я перейти на англійську мову? Якісь меню, якісь варіанти вибору. Натисніть кнопку 1, якщо вам треба це, натисніть 2, якщо вам треба те, і чекайте відповіді оператора. Я терпляче виконав усі інструкції і стояв, дивлячись на натовп, аж поки зрозумів, що, можливо, я роблю помилку, дозволяючи людям бачити своє обличчя, й відвернувся до стіни.

Телефонний виклик ішов так довго, що я став провалюватися в якийсь негустий туман, коли раптом на лінії клацнуло й там пролунав бадьорий американський голос, власниця якого, схоже, зовсім нещодавно засмагала на пляжі в Санта-Крусі:

— Доброго ранку, це американське консульство в Нідерландах, чим можу вам допомогти?