Розділ XII

Не знаючи, де тут стоянка таксі, я безцільно блукав хвилин двадцять або й більше, поки нарешті зловив таксі на вулиці.

— Центральний вокзал, — сказав я водієві-туркові.

Та коли він нарешті висадив мене, провізши зловісними сірими вулицями, схожими на кадри старої чорно-білої кіноплівки, я на мить подумав, що він привіз мене не туди, оскільки будівля з парадного боку була більше схожою на музей. Червоно-цегляна фантазія з фронтонами та башточками, колюча голландська вікторіанщина. Я долучився до святкової юрби, щосили намагаючись нічим не виділятись і не звертати увагу на поліціянтів, що стояли всюди, хоч би куди я дивився; я почувався розгубленим і зніяковілим, коли великий демократичний світ знову почав здійматися хвилями та обертатися навкруг мене: дідусі, студенти, стомлені молодята й дітлахи з рюкзаками за спиною, крамничні торби, стаканчики зі «Старбаксу», торохтіння коліщат під валізами, юнаки, що збирають підписи за «Ґрінпіс», і я знову поринув у людський гамір. Удень був потяг до Парижа, але мені потрібен був нічний, найпізніший.

Нескінченні черги тяглися аж до газетного кіоску.

— На цей вечір? — запитала касирка, коли я нарешті підійшов до віконця: кремезна білявка середніх літ із великими грудьми, байдуже привітна, наче звідниця на другосортній жанровій картині.

— Саме так, — відповів я, сподіваючись, що не здаюся таким хворим, яким почуваюсь.

— Скільки квитків? — запитала вона, майже не подивившись на мене

— Один.

— Зрозуміло, гаразд. Паспорт, будь ласка.

— Хвилинку, — сказав я захриплим від хвороби голосом, поплескавши себе по кишенях; я сподівався, що паспорт не вимагатимуть. — А, пробачте, я його не маю при собі, він у сейфі в готелі, але… — Я дістав своє посвідчення жителя штату Нью-Йорк, кредитки, картку соціального страхування й посунув усе це до віконця. — Ось маєте.

— Щоб подорожувати, потрібен паспорт.

— О, звичайно. — Я намагався, щоб мій голос звучав раціонально, авторитетно. — Але я збираюся їхати лише ввечері. Бачите? — Я показав на порожню підлогу біля своїх ніг; там не було багажу. — Я проводжаю свою дівчину, а що я тут, то подумав, чому б не стати в чергу й не купити собі квиток на вечір, якщо така можливість існує.

— Що ж, — касирка подивилася на екран свого комп’ютера, — у вас іще багато часу. Купите квиток, коли повернетеся сюди ввечері.

— Авжеж, — сказав я, затиснувши носа, щоб не чхнути, — але я хочу купити його зараз.

— Боюся, це неможливо.

— Будь ласка. Це мені дуже допоможе. Я стояв тут у черзі сорок п’ять хвилин і не знаю, яка черга буде ввечері. — Від Піппи, яка об’їздила залізницею всю Європу, я знав, що в поїздах паспорти ніколи не перевіряють. — Усе, чого я хочу, це купити квиток тепер, щоб устигнути залагодити всі свої справи, перш ніж приїду сюди ввечері.

Касирка пильно подивилася на мене. Потім узяла моє посвідчення особи й подивилася на фотографію, потім знову на мене.

— Слухайте, — сказав я, коли вона завагалася чи мені здалося, що вона вагається. — Ви ж бачите, що це я. Моє ім’я, мою картку соціального страхування. А зараз, — сказав я, полізши до кишені по ручку й папір, — дозвольте мені продублювати вам свій підпис.

Вона порівняла обидва підписи, поклавши їх поруч. Знову подивилася на мене й на мою картку — і, схоже, несподівано прийняла рішення.

— Я не можу прийняти ці документи.