Розділ XII

Телефонний довідник. Олівець і папір. Мене бачили тільки троє людей: індонезієць, Ґроздан і хлопець-азіат. І хоча мене, цілком імовірно, розшукували «колеги» Мартіна та Фріца в Амстердамі (ще одна причина, щоб ушитися з міста), не було жодних підстав вважати, що поліція взагалі мною цікавиться. Навряд чи мене відстежуватимуть за паспортом.

І тут — це було так, ніби мені врізали ляпаса, — я пересмикнувся. Хтозна-чому я думав, що мій паспорт лежить унизу, де я надавав його під час заселення в готель. Але, правду кажучи, я зовсім про нього не думав після того, як Борис забрав його в мене й поклав у бардачок своєї машини.

Дуже, дуже спокійно я відсунув убік телефонну книгу, намагаючись зробити це так, щоб якомусь сторонньому спостерігачеві мої дії здалися цілком звичайними, невимушеними. За нормальних обставин усе було б дуже просто. Я з’ясував би адресу консульства, поїхав туди, став у чергу. Дочекався розмови з консульським працівником. Спілкувався б чемно й терпляче. При собі в мене є кредитки та посвідчення особи з фотографією. Гобі зміг би вислати мені факсом свідоцтво про народження. Я знервовано намагався не згадувати історію, яку Тодді Барбур якось розповів за обідом: коли він загубив свій паспорт (в Італії? Іспанії?), його зобов’язали притягти справжнісінького живого свідка, що підтвердив його особу.

Гематомне чорнильне небо. В Америці зараз ранок. Гобі збирається з’їсти ланч, іде в «Джефферсон Маркет», можливо, водночас купує продукти для ланчу, яким годуватиме гостей на Різдво. Чи Піппа досі в Каліфрпнії? Я уявив собі, як вона лежить у готелі в ліжку й тягнеться до телефону з іще заплющеними очима. Тео, це ти, в тебе якісь неприємності?

Ліпше відбрехатися, заплатити штраф, аніж показати, хто ми є, якщо нас раптом зупинять.

Мені було погано. Їхати до консульства (чи будь-куди), відповідати там на запитання, заповнювати папери — ще тільки таких проблем мені не вистачало. Я не призначав собі часових лімітів для чекання, а проте будь-який рух — рух випадковий і позбавлений сенсу, рух мухи, що дзижчить у банці, — мені здавався чимось більш осмисленим, аніж сидіти бодай на хвилину довше в номері, краєм ока вловлюючи привидів, що сновигають навколо мене.

Ще одна величезна реклама «Тіффані» в «Tribune», вітають зі святами. На протилежній сторінці інша реклама, цифрових камер, химерні літери й підпис — Жоан Міро[221].

Ви можете дивитися на картину цілий тиждень і потім жодного разу не згадати про неї.

А можете дивитися на картину секунду й потім думати про неї все своє життя.

Центральний вокзал. Це Європейський Союз, тут на кордонах не вимагають ніякого паспорта. Сідай у будь-який потяг, їдь, куди тобі заманеться. Я уявив, як накручую кола по всій Європі: Рейнський водоспад і Тірольські ущелини, кіношні тунелі й завірюхи.

Іноді сенс у тому, щоб добре зіграти поганими картами, — так часом сонно казав мій тато, майже закунявши на канапі.

Втупившись у телефон, очманілий від лихоманки, я сидів нерухомо й намагався думати. Борис за ланчем говорив, що від Амстердама до Антверпена можна доїхати потягом (і до Франкфурта, але в Німеччину я їхати не хотів), а також до Парижа. Якщо я звернуся в паризьке консульство по новий паспорт, то ймовірність того, що мене прив’яжуть до вбивства Мартіна, дещо менша. Але від того факту, що китайський хлопчик був свідком, нікуди не подінешся. Хто знає, може, інформацію про мене вже передали на поліційні комп’ютери всієї Європи.

Я пішов до ванної та побризкав водою на обличчя. Надто багато дзеркал. Я вимкнув воду й потягся до рушника, щоб витертись. Методичні дії, одна за одною. Уночі настрій у мене завжди псується, вночі мені робиться страшно. Налив собі склянку води. Ковтнув пігулку аспірину проти лихоманки. Лихоманка також на ніч завжди посилювалася. Прості дії. Я накручував себе, і я це знав. Я не знав, чи поліція має проти Бориса якісь докази, та хоч і боявся, щоб його не заарештували, але набагато більше тривожився, щоб Сашині люди не послали когось його слідами. Але це була ще одна думка, яку я намагався відігнати від себе.

Наступного дня — в день Святвечора — я замовив чималий сніданок і примусив себе його з’їсти, хоч їсти мені й не хотілося, і викинув газету, навіть не глянувши на неї, тому що боявся: якщо я знову побачу слова Overtoom або Moord, то вже не зможу наважитися зробити те, що надумав. Добре попоївши, я зібрав усі газети за тиждень, що валялися на ліжку й навколо нього, згорнув і запхав у смітник; дістав із шафи свою зіпсовану відбілювачем сорочку — спершу перевіривши, чи пакет міцно зав’язаний, — і запхав його в інший пакет з азіатського міні-маркету (цей я залишив відкритим, щоб було зручніше нести, а також на той випадок, якщо трапиться рятівна цеглина). Потім, піднявши комір пальта й туго обмотавши його шарфом, перевернув на дверях табличку «Не турбувати» іншим боком («Будь ласка, приберіть у моєму номері») й вийшов із готелю.

Погода була препаскудною, мене це влаштовувало. Вітер із дощем і снігом віяв над каналами й задував збоку. Я йшов десь хвилин двадцять — чхаючи, жалюгідний, змерзлий, — аж поки натрапив на сміттєвий бак на пустельному розі, де не було ні автомобілів, ні пішоходів, ні крамниць, лише будинки зі сліпими вікнами, затулені щільними віконницями проти вітру.

Я швиденько запхав туди свою сорочку й пішов далі, опанований збудженням, яке підштовхувало мене ще чотири чи п’ять вулиць, попри цокотіння зубів. Ноги в мене промокли; підошви черевиків були надто тонкими для залитої дощем бруківки, і я дуже змерз. Коли тут вивозять сміття? Не має значення.

Але ж — я труснув головою, щоб прочистити її, — азіатський маркет. На целофановій торбині надрукована назва азіатської крамниці, що за кілька кварталів від мого готелю. Проте думати так було безглуздо, і я спробував викинути ці думки з голови. Хто мене бачив? Ніхто.

ЧАРЛІ: «Ствердна відповідь».

ДЕЛЬТА: «Дотримуйся дистанції, я маневрую».

Забудь. Забудь. Повернення немає.