Розділ XII

Старі Майстри, вони ніколи не помилялися.

Що я думав, що почував?

Дихати було боляче. Пакет із героїном лежав на нічному столику з протилежного боку ліжка. Та хоч мій батько, з його невичерпною любов’ю до показухи, сприйняв би таке оточення з захватом — наркота, брудна таця, випивка та все інше, — мені не подобалася думка, що, коли мене знайдуть, я лежатиму тут у готельному халаті, наче якийсь підстаркуватий, усіма забутий ресторанний співак. Треба було прибрати, прийняти душ, поголитися й одягти костюм, щоб не здаватися нікчемним і жалюгідним, коли мене знайдуть, і лише після того, як нічні покоївки закінчать чергування, зняти зі своїх дверей табличку «Прошу не турбувати»: ліпше буде, якщо мене знайдуть відразу, я не хотів, щоб вони виявили моє тіло за запахом.

Здається, ціле життя минуло від того вечора з Піппою, але я досі думав, яким щасливим був, коли поспішав, щоб зустрітися з нею в колючій зимовій темряві, пригадував свою радість бачити її під вуличним ліхтарем, перед кінотеатром «Фільм Форум», і як я стояв на розі вулиці, щоб посмакувати радість спостерігати, як вона чекає мене. Милуватися її обличчям, яке вдивлялося в натовп. Це мене вона намагалася там розгледіти, мене. І як тремтіло моє серце, коли я бодай на мить повірив, що скоро матиму те, чого ніколи не мав і не зможу мати.

Дістав костюм із шафи. Усі сорочки брудні. Чому я не додумався віддати бодай одну в прання? Мої черевики були намочені й деформовані, що додавало ще один прикрий штрих до загальної картини, — але ні (я зупинився ошелешений посередині кімнати), невже я збираюся розлягтися на підлозі повністю вдягнений, у черевиках та в усьому іншому, наче труп, підготований до похорону? Я знов облився холодним потом, знову затремтів, знову повернувся до колишнього стану. Мені треба було сісти. Можливо, я повинен переосмислити всю репрезентацію. Порвати листи. Зробити свою смерть схожою на нещасний випадок. Буде набагато краще, якщо подумають, що я збирався на якийсь таємничий званий вечір, вирішив зарядитися на дорогу, присів на ліжко, не зовсім розрахував дозу й перекинувся догори дригом у солодкому забутті. Чорні іскри, феєрверки, капут.

На білих крилах суєти. Розігнався й стрибнув у нескінченність.

Потім раптом — гримнули фанфари — я здригнувся. Літургійний спів змінився вибухом недоречно гучної оркестрової музики. Мелодійної, дзвінкої. Хвиля розчарування накотилася на мене. Сюїта з балету «Лускунчик». Усе не так. Усе не так. Ніхто не накладає на себе руки під радісні звуки святкової феєрії, під гучну оркестрову музику, під якийсь там марш, і мій шлунок відразу підстрибнув, підкотився до горла, враження було таке, ніби я щойно випив літр лимонного соку, і я впав навколішки, не встигши добігти до смітника, й вивергнув із себе потік прозорої кислоти, жовта хвиля за жовтою хвилею, ще одна й ще одна.

Коли це нарешті припинилося, я сів на килим, поклавши лоб на краєчок металевої урни; дитяча балетна музика й далі дратувала мене, проникаючи у вуха. Я не був навіть п’яний, нехай йому чорт, мене лише нудило. Я чув, як у холі базікають американські подружжя, сміючись, голосно прощаючись і розходячись до своїх номерів; колишні друзі по коледжу, а тепер працюють тут у фінансовому секторі, ще п’ять років треба буде відбути у сфері корпоративного права, а Фіона восени піде до першого класу, в Оукландії все гаразд, ну то добраніч, ми любимо вас… я теж міг би жити таким життям, але не хотів. Це останнє, що я встиг подумати, перш ніж підвівся на ноги, вимкнув музику, яка мене дратувала, і — шлунок мені так і скручувало — упав долілиць на ліжко, наче стрибнув у воду з мосту, всі лампи в кімнаті ще горіли, коли я випав із зони світла, й темрява зімкнулася в мене над головою.

Коли я був малим, після маминої смерті, я дуже старався думати про неї, аж доки засну, і завжди сподівався, що вона мені присниться, проте вона ніколи мені не снилася. Або, власне кажучи, снилася постійно, але як відсутність, а не як присутність: протяг віє у щойно покинутому нею домі, її почерк на блокноті, запах її парфумів, вулиці в дивних безлюдних містах, де, я знаю, вона пройшла лише хвилину тому, але щойно зникла, тінь, яка ковзає по освітленій сонцем стіні. Іноді я помічав її в натовпі або в таксі, яке від’їздило геть, і ці її зблиски я зберігав і цінував, хоч мені ніколи не щастило возз’єднатися з нею. Завжди врешті-решт вона мене уникала; я щоразу тільки-но пропускав її дзвінок або плутався в її телефонному номері; або підбігав, задиханий і засапаний, до того місця, де вона мала бути, лише для того, щоб переконатися: вона звідти вже пішла. Коли я став дорослим, ці хронічні невдачі в спробах зустрітися з нею стали чергуватися з набагато болючішою тривогою: мене опановувала паніка, коли я довідувався чи згадував або хтось мені безжально повідомляв, що вона живе на протилежній частині міста в жалюгідній халупі, куди я з невідомих причин не їздив багато років, щоб побачитися з нею. Зазвичай я розпачливо намагався найняти таксі або дійти до неї пішки, але завжди прокидався, так і не зустрівшись із нею. У цих нав’язливих сценаріях було щось повторюване до жорстокої занудності, що нагадувало мені про істеричного чоловіка однієї з клієнток Гобі, кадра з Волл-стріт, який, коли перебував у відповідному настрої, полюбляв знову й знову розповідати три ті самі історії про свою участь у в’єтнамській війні, користуючись тими самими механічними словами й жестами; те саме тра-та-та кулеметних пострілів, рубає повітря рукою, завжди в одному й тому самому місці. Обличчя в усіх застигали, коли за напоями після обіду він починав свою розповідь, яку ми чули мільйон разів і яка (як і мої марні спроби зустрітися з матір’ю ніч за ніччю, рік за роком, сновидіння за сновидінням) була твердою й незмінною. Він завжди спотикався об один і той самий корінь, йому ніколи не щастило встигнути до свого друга Ґейджа, як і мені ніколи не вдавалося зустрітися з матір’ю.

Але в цю ніч я нарешті її знайшов. Або, якщо точніше, це вона мене знайшла. Цей випадок здався мені винятковим, хоч, можливо, якоїсь іншої ночі, в якомусь іншому сновидінні вона знову до мене прийде, можливо, тоді, коли я помиратиму, хоч прагнути цього, либонь, означає прагнути надто багато. Звичайно, я менше боятимуся смерті (не тільки своєї смерті, а й смерті Велті, смерті Енді, Смерті загалом), якщо знатиму, що близька людина зустріне мене в її дверях, бо — пишучи це, я не можу втриматися від сліз — я тепер пригадую, як бідолашний Енді сказав мені з виразом жаху на обличчі, що моя мати — єдина людина з тих, кого він знав і любив, котра померла. Тож, можливо, коли Енді відплювався й відкашлявся в країні потойбіч води, можливо, саме моя мати стала навколішки поруч із ним, щоб привітати його на чужому березі. Можливо, безглуздо плекати такі надії. А може, ще безглуздіше не плекати їх.

Але незалежно від того, був це одиничний випадок чи ні — це був дар; і якщо їй було дозволено лиш один візит, вона приберегла його для того випадку, коли він мав найбільше значення. Бо раптом несподівано — ось вона. Я стояв перед дзеркалом і дивився на кімнату позаду себе, що відбивалася в ньому, внутрішня обстава якої дуже скидалася на крамницю Гобі або радше на багато просторішу й схожу на вічну версію його крамниці, стіни кольору коричневої віолончелі й відчинене вікно, яке ніби відкривало вхід до набагато більшого театру сонячного світла, який годі було собі уявити. Простір позаду мене в рамці був не так простором у традиційному сенсі, як ідеально вибудуваною гармонією, ширшою реальністю, що здавалася більш реальною, її оточувала глибока мовчанка, в якій не було ані звуків, ані мови. Там усе було тишею і ясністю й водночас, як у кінофільмі, що перемотується назад, можна бачити, як розлите молоко вливається в шийку пляшки, а кіт, який стрибнув на підлогу, летить назад і тихо опускається на стіл; така собі проміжна залізнична станція, де час не існує або існує відразу в усіх напрямках, де всі події та рухи відбуваються одночасно.

І коли я на мить подивився вбік, а потім обернувся назад, я побачив її відображення позаду себе, у дзеркалі. Я не промовив ні слова. Чомусь я знав, що мені не дозволено обернутися назад, — це суперечило правилам, хай там якими були правила для подібних ситуацій, — але ми могли бачити одне одного, наші погляди могли зустрітись у дзеркалі, й вона була так само рада бачити мене, як і я був радий бачити її. Вона була собою. Матеріалізованою присутністю. Але була вона також психічною реальністю, глибоким знанням. Перебувала між мною і тим місцем, звідки сюди прийшла, хоч би яким воно було. Й усе це відбулося задля тієї миті, коли наші погляди зустрілись у дзеркалі — з подивом і радістю, — її чудові блакитні очі з темними колами навкруг зіниць, ясно-блакитні очі з великою кількістю світла в них — привіт! Любов, розум, смуток, гумор. У ній був рух і була нерухомість, була нерухомість і були переходи до руху, і вся енергія та магія визначного шедевра живопису. Десять секунд, вічність. І все навколо повертається до неї. Ти можеш залишитися в цьому колі на мить, ти можеш жити в ньому вічно. Вона існувала лише в дзеркалі, в межах своєї рамки, і хоч вона не була живою, в точному розумінні цього слова, але й мертвою не була, бо ще не з’явилася на світ, але нікуди з нього й не зникала — так само дивно, що нікуди не зник і я. І я знав, що вона може розповісти мені про все, що я хочу знати (про життя, про смерть, про минуле й майбутнє), хоч усе це вже було в її усмішці, відповіді на всі запитання, передріздвяній усмішці когось, хто володіє надто глибокою таємницею, щоб дозволити їй зісковзнути з уст. Ти повинен лише чекати й сподіватися, так? Але щойно вона наготувалася говорити, набравши в груди повітря тим подихом, який я знав дуже добре і який чую навіть тепер, — я прокинувся.

Коли я розплющив очі, був уже ранок. Усі лампи в кімнаті досі горіли, і я лежав під ковдрами, не пам’ятаючи, як під них заліз. Усе ще було омите й насичене її присутністю — вищою, ширшою і глибшою, ніж життя, я відчув той оптичний зсув, який породжує веселку, і пам’ятаю, як подумав: так мають почуватися люди, що бачили святих, — правда, моя мати не була святою, але її поява була так само виразною, як полум’я, що спалахує в темній кімнаті.

Ще до кінця не прокинувшись, я погойдувався на простирадлах, заколисаний чудесним сновидінням, яке спокійно огортало мене. Навіть звуки ранку в коридорі готелю були просякнуті атмосферою та барвами її присутності; коли я прислухався у своєму напівдрімотному стані, мені здавалося, що я чую специфічні легкі й веселі звуки її кроків, змішані з брязкотом таць, які обслуга готелю розносила вгору та вниз по коридору, скреготом канатів ліфта, відкриванням і закриванням ліфтових дверей: то був дуже міський звук, звук, який нагадував Саттон-плейс і мою маму.

Потім раптом посеред біолюмінісцентних уривків сновидіння забамкали дзвони ближньої церкви, так шалено й гучно, що я панічно стрепенувся, намацуючи окуляри, адже геть забув, який сьогодні день: Різдво.

Хитаючись, я зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Дзвони, дзвони. Вулиці були білі й безлюдні. Паморозь блищала на вкритих черепицею дахах, над Геренграхтом танцювали й падали сніжинки. Табунець чорних птахів, крукаючи, різко пішов у піке над каналом, небо було вкрите ними, вони розгойдувалися в ньому, як одне наділене розумом тіло, завихрюючись то сюди, то туди, і їхній рух, здавалося, передавався мені майже на клітинному рівні, біле небо, і завихрений сніг, і поривчастий сильний вітер, який так полюбляють деякі поети.

Перше правило реставрації. Не робити того, чого потім не можна буде виправити.

Я прийняв душ, поголився й одягся. Потім спокійно прибрав у кімнаті та спакував свої речі. Треба якось повернути Юрію перстень і годинник, якщо він досі живий, у чому я все більше сумнівався: сам лише годинник коштував цілий статок — автомобіль БМВ 7-ї серії або іпотечний внесок за квартиру. Я відішлю їх Гобі на зберігання й залишу його ім’я для Юрія на стійці реєстрації, про всяк випадок.

Замерзлі шибки, примарний сніг на бруківці, глибокий і безмовний, немає машин на вулицях, століття наклалися, 1940-ві на 1640-ві.

Важливо було довго не замислюватися. Треба використати енергію сновидіння, яка супроводжувала мене, коли я прокинувся. Оскільки я не розмовляю нідерландською мовою, то піду до американського консульства й попрошу когось із його працівників зателефонувати до нідерландської поліції. Зіпсую Різдво комусь із працівників консульства, відірву його від сімейної трапези. Але я не міг дозволити собі чекати. Мабуть, мені слід би було спуститись, подивитися сайт Державного департаменту і з’ясувати, які я маю права як громадянин Сполучених Штатів, але в’язниці Нідерландів явно не найгірші у світі, і, можливо, коли я розповім усе, що знаю (про Горста й Сашу, Мартіна і Фріца, Франкфурт і Амстердам), вони зможуть знайти картину.