Розділ XII

Ехо[212]: «Повертаю праворуч».

Квартира на Сьомій авеню. Сірий дощовий день. Протягом багатьох годин я монотонно грав на губній гармошці — туди-сюди, туди-сюди.

У понеділок, а може, то був вівторок, коли я нарешті набрався сміливості підняти темні штори, був уже такий пізній час, що почало смеркатись, і я побачив біля готелю телевізійників — вони чатували на туристів, які приїздять сюди на Різдво. Англійські голоси, американські голоси. У церкві святого Миколая звучали різдвяні концерти, з ярмаркових яток продавали пончики з цукровою пудрою. «Мало не потрапив під велосипед, але загалом чудово проводжу час». Груди мені боліли, я знов опустив штори, став під гарячий душ і стояв під потужними струменями води, доки шкіра не запалала вогнем. Весь квартал сяяв святково освітленими ресторанами, казковими вітринами, в яких були виставлені кашемірові пальта й грубі светри ручного плетіння, теплий одяг, який я не здогадався взяти з собою. Але я навіть не наважувався зателефонувати вниз і замовити кави — через нідерландськомовні газети, які гарячково гортав від самого світанку: в одній із них на першій шпальті було фото паркувального гаража з поліційною стрічкою, що перекривала вхід.

Розгорнуті газети валялися на підлозі в ногах ліжка, наче мапа якогось жахливого місця, де мені зовсім не хотілося опинитись. Знову й знову, неспроможний утриматися, між короткими снами й гарячковими уявними розмовами з уявними людьми я починав гортати газети, намагаючись знайти в них хоч якісь знайомі чи схожі на англійські слова, але майже не знаходив: Amerikaan dood aangetroffen[213]. Heroïne, cocaïne. Moord: мордування, замордовано, смертельність, убивство. Drugsgerelateerde criminaliteit: Frits Aaltink afkomstig uit Amsterdam en Mackay Fiedler Martin uit Los Angeles[214]. Bloedig: кривавий. Schotenwisseling[215]: що це може означати, хоча schoten, либонь, означає постріли? Deze moorden kwamen als en schok voor[216] — що це?

Борис. Я підійшов до вікна, постояв там, потім повернувся назад. Навіть у тому сум’ятті, з яким ми прощалися на мосту, я запам’ятав його наказ не телефонувати йому, він наполягав на цьому дуже твердо, хоч ми розлучилися так поквапно, що я не пам’ятаю, чи він пояснив мені, чому я повинен чекати, поки він сконтактує зі мною, і в будь-якому разі я не був переконаний, чи це досі важливо. Він також дуже рішуче переконував мене, що поранений нетяжко, принаймні так я собі нагадував, хоч у потоці небажаних спогадів, які бомбардували мене від самого того вечора, перед моїми очима безперервно маячив отвір з обпаленими краями на рукаві його пальта, забризкана кров’ю чорна шерсть у світлі натрієвих ламп. Дорожня поліція цілком могла зупинити його на мосту й заарештувати за водіння машини без прав: якщо так, то виходить паскудна історія, хоч і набагато краща, ніж деякі з моїх припущень.

Twee doden bij bloedige[217]… І це не кінець. Це тривало. Наступного дня і наступного за ним разом зі своїм традиційним голландським сніданком я одержував додаткову інформацію про вбивства на Овертомі; газетні колонки тепер були вужчими, але відомостей у них давалося більше. Twee dodelijke slachtoffers. Nog een of meer betrokkenen. Wapengeweld in Nederland[218]… Фотографію Фріца опублікували разом із фотографіями кількох інших чоловіків і довжелезною статтею, прочитати її я не мав ані найменшої надії. Dodelijke schietpartij nog onopgehelderd[219]… Мене турбувало, що вони перестали писати про наркотики — хибний слід, по якому хотів пустити поліцію Борис, — і стали розглядати події під іншими кутами зору. Я спричинив ці події, й тепер історія про них розлетілася всюди, люди в усьому місті читали про них і обговорювали їх чужою для мене мовою.

У «Herald Tribune» — величезна реклама «Тіффані». «Краса і майстерність, непідвладні часові». “Тіффані & Ко” бажає вам щасливих свят».

Вибрики Фортуни, як любив казати мій батько. Масштабний збій систем.

Де ж Борис? У своїй лихоманці я безуспішно намагався розважити себе спогадами, як він мав звичай несподівано з’являтися саме в ту хвилину, коли ніхто його не чекав. Захрустить пальцями, примусивши дівчат здригнутися. Як він тоді заявився через півгодини після того, як почався наш обов’язковий іспит на профорієнтацію, спричинивши загальний сміх у класі, коли учні побачили його здивоване обличчя крізь заґратоване віконце в замкнених дверях. «Ааа, це йшлося про наше прекрасне майбутнє», — зневажливо кинув він, коли дорогою додому я спробував пояснити йому, що означають ці стандартизовані тести.

У своїх сновидіннях я ніяк не міг дістатися туди, куди мені було треба. Щось завжди мені перешкоджало.

Борис послав мені есемескою номер свого телефону перед тим, як ми вилетіли зі Штатів, і хоч я боявся написати йому повідомлення (не знаючи, що там із ним зараз і чи не зможуть через цей текст якось вистежити мене), але постійно собі нагадував, що знаю, як його знайти, якщо в мене виникне така потреба.

Він також знає, де я перебуваю. А проте я годинами лежав уночі, сперечаючись сам із собою, — те саме з тупою одноманітністю: а що як, а що як, ну чим це зашкодить? Зрештою в якусь хвилину цілковитої розгубленості, погано розуміючи, що й до чого, — горів нічник, і я то засинав, то прокидався — я не витримав, схопив телефон на нічному столику й відіслав йому есемеску, перш ніж устиг обміркувати цей намір: «Де ти?»

Наступні дві-три години я лежав у стані погано контрольованої тривоги, затуливши обличчя долонею, хоч світла в кімнаті й не було. На жаль, коли я прокинувся від свого просякнутого потом сну десь на світанку, телефон не подавав жодних ознак життя — він геть розрядився, бо я забув його вимкнути, — і, не бажаючи спілкуватися з персоналом на рецепції, я ще кілька годин вагався, аж поки надвечір таки наважився спуститись і запитати, чи мають вони зарядні пристрої для телефонів.

— Авжеж, сер, — сказав клерк за стійкою реєстрації, навіть не подивившись на мене. — Вам для американського?

Слава Богу, подумав я, намагаючись не надто поспішати, коли рушив сходами нагору. Телефон у мене був старий і повільний, я ввімкнув його, трохи постояв, потім мені набридло чекати, коли на екрані висвітиться логотип «Еппл», я пішов до міні-бару, налив собі випити, знову повернувся до телефону й дивився на нього трохи довше, аж поки екран засвітився і з’явилася давня шкільна світлина, яку я задля сміху поставив на заставку; ніколи я з такою радістю не дивився на десятирічну Кітсі, що зависла в стрибку, щойно пробивши штрафний. Але щойно я наготувався ввести пароль, екран несподівано затремтів, потім блимав секунд десять, на ньому виникли чорні й сірі смужки, які розпалися на цятки, з’явився сумний смайлик, клацнув і зник, залишивши по собі чорний екран.

Шістнадцята година п’ятнадцять хвилин. Небо набуло ультрамаринового кольору над дзвіницями за каналом. Я сидів на килимі, притулившись спиною до ліжка, з дротом зарядного пристрою в руці, й методично по два рази втикав його в усі розетки в кімнаті — я вмикав і вимикав телефон сотню разів, підносив його до лампи, щоб перевірити: а раптом він працює, лиш екран погас, — пробував перезарядити його, але телефон навернувся: нічого не відбувалося, холодний чорний екран, глухо, як у могилі. Напевне, сталось якесь замикання; тієї ночі, коли відбулися події в гаражі, він намок — коли я дістав його з кишені, на екрані були краплі води, та хоч я чекав добру хвилину, поки він увімкнеться, телефон, схоже, працював нормально до тієї хвилини, коли я спробував зарядити його. Уся інформація була продубльована на моєму лептопі вдома, крім єдиного, такого потрібного мені контакту — телефонного номера Бориса, який він скинув мені в машині, коли ми їхали в аеропорт.

Віддзеркалення води коливалися на стелі. Десь на вулиці дзеленчала дзвіночками різдвяна музика, колядники трохи фальшиво співали різдвяну пісню: «О Tannenbaum, О Tannenbaum, wie treu sind deine Blätter»[220].

Зворотного квитка в мене не було. Але була кредитка. Я міг замовити таксі до аеропорту. «Ти можеш замовити таксі до аеропорту», — сказав я собі. Схіпгол. Я там сяду на перший же літак. Аеропорт Кеннеді, Ньюарк. Я маю гроші. Я розмовляв сам із собою, наче дитина. Хто знає, де тепер Кітсі — найімовірніше, в Гемптоні, — але помічниця місіс Барбур, Джанет (яка досі працювала з нею, хоч місіс Барбур уже не потребувала допомоги) була особою, здатною добути тобі квиток на літак звідки завгодно, якщо попередити її за кілька годин, навіть на Святвечір.

Джанет. Згадка про Джанет абсурдним чином мене заспокоїла. Джанет, яка самим своїм виглядом уміла підняти настрій, Джанет, товста й рум’яна, у своїх рожевих вовняних кофтинках і картатих спідницях, схожа на німфу Буше у вбранні від «Джей Крю», яка на все відповідала: «Чудово!» і пила каву з рожевої чашки з написом «Джанет».

Якою все ж таки полегкістю було зібратися з думками! Хіба Борисові або нехай там кому допоможе, якщо я стовбичитиму тут без діла? Холод і вологість, нечитабельна мова. Лихоманка й кашель. Кошмарне відчуття скутості. Я не хотів їхати без Бориса, не знаючи, чи з Борисом усе гаразд, це було так, наче у фільмі про війну, коли треба тікати й покинути загиблого друга, не маючи щонайменшого уявлення, чи не потрапиш ти в ще більше пекло, і водночас я так хотів покинути Амстердам, що вже уявляв собі, як упаду навколішки, вийшовши з літака в Ньюарку, й доторкнуся чолом до бетонної підлоги.