Розділ XII

— Буду тобі дуже вдячний, — сказав він, люто потерши очі.

— Сядь.

— Я… — Він безнадійно озирнувся навколо, ніби боявся, що втратить усю свою рішучість, якщо сяде за стіл зі мною.

— Ні, ти сядь. Це довга історія. Я спробую її скоротити, наскільки зможу.

Він не промовив жодного слова. Не підійшов до телефона, коли той задзвонив. Після подорожі літаком у мене боліли всі кістки, і хоч про два трупи я не згадав, але все інше виклав йому максимально детально. Говорив короткими реченнями, лише по суті — не вдавався в пояснення, не намагався виправдати себе. Коли я закінчив, він залишився сидіти — я був приголомшений його мовчанкою, у кухні не чулося жодного звуку, крім гудіння старого холодильника. Але нарешті він відхилився назад і схрестив руки.

— Іноді все обертається дуже дивно, правда ж? — сказав він.

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Я хочу сказати, — він потер очі, — що зрозумів це тільки тоді, коли став старшим. Яким дивним буває час. Як часто він підносить сюрпризи, ошукує тебе…

Слово «ошукує» було єдиним, яке я почув або зрозумів. Потім несподівано він підвівся на всі свої шість футів і п’ять дюймів, він здавався суворим і невблаганним у своєму зрості, привидом якогось далекого предка — поліціянта, який здійснює обхід, або викидайла, який зараз підійде й викине тебе з шинку.

— Я піду, — сказав я.

Він закліпав очима.

— Що?

— Я випишу тобі чек на всю суму. Але не реалізуй його, поки я тобі не скажу, що вже можна, це єдине, про що я прошу. Я ніколи не хотів завдати тобі шкоди, присягаюся.

Звичним недбалим рухом він відмахнувся від моїх слів.

— Ні, ні. Почекай тут. Я хочу тобі щось показати.

Він підвівся й пішов геть. Дошки підлоги скрипіли під його ногами. Він був відсутній якийсь час, а коли повернувся, то тримав у руках старий альбом, що майже розпадався на клапті. Він сів і перегорнув кілька сторінок. Нарешті, відшукавши потрібну, посунув альбом через стіл до мене.

— Ось, поглянь, — сказав він.

Вицвіла фотографія. Маленький, носатий, схожий на пташку хлопчик усміхається, сидячи за фортепіано в розкішно обставленій кімнаті часів Belle Époque, але, звичайно, не паризькій, а каїрській. Подвійні жардиньєрки, багато французьких бронзових статуеток, багато маленьких картин. Одну — квіти у скляній вазі — я туманно впізнав як картину Мане. Але мій погляд зупинився на значно більш знайомому образі, десь на дві рамки вище.

То була, звісно, копія. Але навіть на злинялій старій фотографії картина світилася своїм власним і, можна сказати, сучасним світлом.

— Це копія, — сказав Гобі, — й Мане також. Нічого незвичайного, але, — він склав руки на столі, — ці картини були великою часткою його дитинства, часткою найщасливішою, до того, як він захворів, — єдина дитина, яку слуги любили й розпещували, — смокви, мандарини й квіти жасмину на балконі, — він розмовляв арабською мовою не гірше, ніж французькою, ти це знаєш? І, — Гобі притиснув руки до грудей, постукав по губах указівним пальцем, — він мав звичку стверджувати, що великі картини можна досконало пізнати, навіть ужитися в них, через копії. Навіть у Пруста є знаменитий уривок, де Одетта приймає Свана, будучи застудженою, вона похмура, її волосся непричесане й сплутане, шкіра вкрита плямами, і Сван, який досі не звертав на неї особливої уваги, вмить закохався, бо вона нагадала йому дівчину Боттічеллі зі злегка пошкодженої фрески. Яку сам Пруст знав лише з репродукції. Він ніколи не бачив оригіналу в Сікстинській капелі. А проте зміст усього роману пов’язаний із цією хвилиною. Й ушкодження становить частину привабливості, саме ті плямисті щоки на картині. Навіть знаючи лише копію, Пруст зумів переосмислити образ, переформувати завдяки йому реальність, внести щось власне у світ. Бо лінія краси завжди лишається лінією краси. Навіть якщо вона разів сто проходить через ксерокс.