Розділ XII

— Отже, — Борис допив решту свого вина й долив собі ще, — які твої великі плани?

— Стосовно чого?

— Кілька хвилин тому ти кудись поривався йти. Чому б тобі не залишитися на трохи тут?

— Тут?

— Ні, я не мав на увазі, що саме тут, і не в Амстердамі, я з тобою згоден, що нам, мабуть, краще забратися з цього міста, я так точно сюди повернуся не скоро. Я мав на увазі, потусуватися тут зі мною, розслабитися трохи, перш ніж відлітати до Нью-Йорка. Навідаймося до Антверпена. Побачиш, де я живу. Познайомишся з моїми друзями. На певний час забудеш про своїх дівчат.

— Ні, я повертаюся додому.

— Коли?

— Сьогодні, якщо зможу.

— Так скоро? Ні. Їдьмо до Антверпена! Там фантастичне обслуговування — не те що тут у червоних ліхтарях — двоє дівчат, дві тисячі євро, і ти повинен замовити їх за два дні наперед. Усе по два. Юрій нас повезе, я сяду попереду, а ти примостишся поспати на задньому сидінні. Що ти на це скажеш?

— Власне кажучи, може, краще ти відвіз би мене в аеропорт?

— Власне кажучи, краще я тебе туди не повезу. Якби я продавав квитки, я тебе не впустив би в літак. Таке враження, що в тебе пташиний грип чи атипова пневмонія. — Він розшнуровував свої промоклі черевики, намагаючись запхати в них ноги. — Ох! Ти можеш відповісти мені на одне питання? Чому… — він підняв угору зіпсований черевик, — скажи мені, чому я купую ці супермодні шкіряні італійські черевики, якщо вони розпадуться в мене через тиждень? Тоді як мої колишні пустельні черевики — ти їх пам’ятаєш? Як у них зручно було швидко тікати! Стрибати з вікон! Я носив їх роками. Байдуже, що до моїх костюмів такі гівнодави не пасують. Я знайду собі такі черевики і носитиму їх до кінця свого життя. Куди, — сказав він, кинувши похмурий погляд на свій годинник, — в біса, подівся Юрій? На Різдво ніби не має бути проблем із паркуванням.

— А ти йому зателефонував?

Борис ляснув себе по лобі.

— Ні, забув. От чорт! Він, мабуть, уже поснідав. А може, сидить в автомобілі, промерзаючи до кісток. — Він випив решту свого вина, запхав до кишень міні-пляшки з горілкою. — Ти вже спакувався? Справді? Фантастично. То можемо йти. — Я помітив, що він загортає рештки хліба й сиру в серветки. — Спустися вниз і розрахуйся. Хоча — він несхвально подивився на обляпане кров’ю пальто, яке лежало на ліжку, — ти повинен позбутися цієї шмотки.

— Як?

Він показав на каламутний канал за вікном.

— Та ну?..

— Чом би й ні? Немає жодного закону, що забороняв би кидати пальта в канал. Чи ти вважаєш, він існує?

— Я думав, що так.

— Зрештою, хто знає. Якщо він і існує, то виконують його не вельми, можеш мені повірити. Побачив би ти, скільки лайна плавало в цій воді, коли страйкували сміттярі. П’яні американці блювали в канали, та й багато чого іншого було. Хоча, — він визирнув у вікно, — ти маєш слушність, краще цього не робити при світлі дня. Ми повеземо його до Антверпена в багажнику і там спалимо. Моє помешкання тобі дуже сподобається. — Він дістав свою мобілку й став набирати номер: — Мистецька мансарда без мистецтва! І ми підемо й купимо тобі нове пальто, коли крамниці відчиняться.