Розділ XII

— Що ти сказав? — розгублено запитав я. — Вона розсердилась?

— Я… — Дивлячись на підлогу, він похитав головою. — Я не знаю, що з тобою діється. Я не знаю, що мені тепер думати. Зрозумій, я не хочу щось тобі забороняти, — сказав він, коли я нічого йому не відповів. — Справді, не хочу. Власне, я не хотів би про це говорити. Але, — він, здається, підшукував слова, — невже ти не бачиш, що це неправильно й непристойно. Дарувати Піппі намисто за тридцять тисяч доларів? У день твоїх заручин? Просто залишити його в її чоботі? Під дверима?

— Я заплатив за нього не тридцять тисяч.

— Звичайно, ні, у крамниці воно всі сімдесят п’ять коштувало б, якщо купувати окремо. А крім того, — несподівано він підтягнув стілець і сів на нього. — О, я не знаю, що мені робити, — жалібним голосом. — Я не уявляю навіть, як мені почати.

— Що?

— Будь ласка, переконай мене, що ти не пов’язаний з усіма цими справами.

— Справами? — обережно перепитав я.

— Ну… — З кухонного радіоприймача лунала класична музика, задумлива фортепіанна соната. — За два дні до Різдва мене несподівано навідав твій друг Лусіус Рів.

Я наче в прірву провалився, несподівано й на саме дно.

— З вельми прикрими звинуваченнями. Я такого й уявити собі не міг. — Гобі затулив очі великим і вказівним пальцями і якусь хвилину сидів мовчки. — Відкладімо цю справу на потім. Ні, ні, — сказав він, застережливо махнувши рукою, коли я спробував заговорити. — Спочатку про меблі.

Між нами запала нестерпна мовчанка.

— Я розумію, що тобі було нелегко прийти з цим до мене. І також розумію, що я сам же поставив тебе в таке становище. Але ж, — він озирнувся навколо, — два мільйони доларів, Тео!

— Послухай-но, дай мені сказати…

— Мені треба було записувати — він мав фотокопії, чеки на перевезення, де йшлося про меблі, яких ми ніколи не продавали й не збиралися продавати, меблі найвищого аукціонного рівня, яких ніколи не існувало, у мене все це не вкладалося в голові, й на якомусь етапі я перестав рахувати. Десятки! Я не мав найменшого уявлення про те, скільки ти їх продав! І про підсадку ти мені набрехав. Йому потрібно зовсім не це.

— Гобі! Гобі, послухай мене. — Він дивився на мене і, схоже, мене не бачив. — Пробач, що ти про це довідався в такий спосіб, я сподівався спершу все владнати, але… я вже про все подбав. Тепер я зможу все це викупити назад, кожну річ.

Але, замість відчути полегкість, він лише похитав головою.

— Це жахливо, Тео. Як я міг допустити, щоб таке сталося?

Якби я так не розгубився, я пояснив би йому, що він скоїв лиш один гріх — довірився мені й повірив у все, що я йому розповідав; але він здавався таким приголомшеним, що я не міг примусити себе сказати бодай щось.

— Як ти міг зайти так далеко? Як я міг нічого не знати? Він мені показав, — Гобі подивився вбік і знову недовірливо похитав головою, — твій почерк, Тео. Твій підпис. Стіл роботи Дункана Файфа… Комплект шератонівських стільців… Шератонівська канапа, відвантажена в Каліфорнію… Я сам виготовив ту канапу, Тео, власними руками, ти бачив, як я її виготовляв, вона не більше шератонівська, аніж отой пакет із магазину, що там лежить. Уся рама там нова. Навіть підлокітники нові. Оригінальні лише дві ніжки, ти стояв там і дивився, як я виготовляв нові…

— Пробач, Гобі, податківці щодня телефонували, я не знав, що робити.