Розділ XII

Я й забув би, але не можу. Цей звук гуде, як камертон. Він весь час тут, весь час зі мною.

Білий шум, безликий рев. Оглушливий гуркіт посадкових терміналів. Але навіть ці замкнені в собі місця насичені значенням, вони виблискують ним і гримлять. «Скай Молл». Портативні стереосистеми. Дзеркальні ряди «Драмбуї», «Танкерея» і «Шанелі № 5». Я дивлюся на відсторонені обличчя інших пасажирів, що тягнуть свої валізи, свої рюкзаки, човгають, поспішаючи до виходу, — і думаю про те, що сказав Гобі: краса змінює суть реальності. І я думаю також про набагато більш звичну для нас мудрість а саме: гонитва просто за красою — це пастка, пряма стежка до гіркоти й смутку, що красу треба поєднувати з чимось більш значущим.

Але що це таке? Чому я такий, яким я є? Чому мені подобається все погане і я байдужісінький до всього доброго? Або, якщо висловитись інакше, як я можу водночас бачити: все, що мені подобається і що я люблю, є ілюзією — і водночас знати: саме задля цього й варто жити?

Джерело великого смутку, яке я лише починаю розуміти: ми не можемо обирати собі серця. Ми не можемо примусити себе прагнути до того, що добре для нас або для інших людей. Ми не обираємо, якими ми є.

Бо хіба не втовкмачують у нас постійно, від самого дитинства, незаперечну культурологічну банальність? Від Вільяма Блейка до Леді Ґаґи, від Руссо до Румі, до «Тоски» й містера Роджерса нам передають дивовижно однакове послання, яке приймають від вищих сфер: коли ви сумніваєтесь, що вам робити, як вирішити, що для вас добре? Кожен психіатр, кожен радник, кожна диснеївська принцеса знає відповідь: «Будь собою. Слухайся свого серця».

Але саме тут виникає проблема, яку я хотів би, аби хтось мені пояснив: а що як я наділений серцем, якому не можна довіряти? Що коли серце, з власних незбагненних причин, заведе тебе зі свого хотіння й крізь хмару осяйних ілюзій далеко від здоров’я, домашнього затишку, громадянської відповідальності й надійних соціальних зв’язків до осяйної руїни, самознищення, катастрофи? Може, Кітсі має рацію? Якщо твоє найглибше «я» співає й кличе тебе просто в полум’я, то чи не ліпше відвернутися? Заліпити вуха воском? Знехтувати всі заклики до ілюзорної слави, з якими твоє серце звертається до тебе? Звернути на той курс, який неодмінно приведе тебе до норми, нормованого робочого графіка й регулярних медичних оглядів, стабільних людських взаємин і сталого просування дорогою кар’єри, до «New York Times» і недільного пізнього сніданку, до всіх тих видів діяльності, які даватимуть тобі надію стати кращою людиною? Чи брати приклад із Бориса — кидатися головою вперед і зі сміхом у священне божевілля, що кличе тебе на ім’я?

Я говорю не про те, що бачать очі, а про те, що відчуває серце. Про велич у світі, але не про велич світу, про велич, якої світ не розуміє. Про перший спалах чистої інакшості, в присутності якої ти розквітаєш і розквітаєш.

Це індивідуальність, якої тобі не треба. Серце, проти якого ти нічого не вдієш.

Хоч мої заручини й не скасовано, принаймні офіційно, мені дали зрозуміти — надзвичайно делікатно, у витонченій манері Барбурів, — що ніхто не примушує мене ні до чого. І це чудово. Нічого не було сказано й не буде сказано. Коли мене запрошують на обід (а коли я в місті, то запрошують часто), це відбувається з приємною безпосередністю, легко й душевно, проте я не відчуваю ніяких претензій до себе; до мене ставляться як до члена родини (майже), який може приходити до них, коли йому захочеться; мені пощастило кілька разів вивести місіс Барбур на прогулянки, ми з надзвичайною приємністю пообідали в «П’єра» й відвідали кілька аукціонів; а Тодді, не будучи анітрохи нечемним, примудрився ніби випадково згадати ім’я дуже хорошого лікаря, без найменшого натяку, що він може знадобитися мені особисто.

[Щодо Піппи: хоч вона й узяла книжку про Оз, але залишила намисто разом із листом, який я розпечатував так нетерпляче, що розірвав конверт разом із його вмістом на дві половини. Суть листа — я прочитав його, коли став навколішки й стулив докупи — була такою: вона зустрілася зі мною з великою втіхою, час, проведений зі мною в місті, означав для неї дуже багато, хіба хтось інший міг би вибрати для неї таке чудове намисто? Воно досконале, більш ніж досконале, але взяти його вона не може, воно надто коштовне для неї, вона просить у мене пробачення і — можливо, вона говорить не до ладу й за це перепрошує, але я не повинен думати, що вона мене не любить, вона любить мене, любить («Ти мене любиш?» — подумав я ошелешено й недовірливо). Але все це дуже складно, вона думає не тільки про себе, а й про мене, а ми разом пережили надто багато й у нас надто багато спільного. А що ми обоє тяжко поранені, і то в дуже ранньому віці, так тяжко, що, либонь, ніхто не спроможний цього зрозуміти, то чи не було б для нас дещо… ризиковано перебувати занадто близько одне до одного? Чи не варто подумати про самозбереження? Адже йдеться про двох людей, які перебувають під ризиком смерті, то чи не доведеться їм часто звертатись одне до одного по допомогу? Вона не може стверджувати, що зараз почувається зле, це не так, але ж усе може за мить змінитися в кожного з нас, хіба ні? І ти, і я можемо вмить провалитися в безодню, і хіба це не було б украй небезпечно? А що наші вади й слабкості такі схожі, то один, падаючи, може затягти за собою в прірву й другого. І хоч багато цього було написано між рядків, я зрозумів відразу і з чималим внутрішнім подивом, куди вона хилить. (Який же я йолоп, що не додумався до цього раніше, адже вона зазнала стількох поранень, їй роздробило ногу, зроблено стільки операцій; у неї змінився навіть голос, став чарівно розтягнутим, а як мило вона підтягує ніжку, її ушкоджена рука і її блідість, шарфи, светри й численний одяг, її сонлива усмішка; вона сама, її сонливе дитинство було злетом і загибеллю, тим льодяником із морфієм, за яким я ганявся стільки років.)

Але, як читач, певно, переконається (якщо цей твір узагалі матиме читача), думка про те, що вона потягне мене вниз, мене не лякає. І не те щоб мені хотілося потягти за собою ще когось — але хіба не можу я змінитися? Хіба не можу я стати опорою? Чом би й ні?]

[Ти можеш одержати будь-яку з тих дівчат, якщо захочеш, сказав Борис, сидячи зі мною на канапі у своїй мансарді в Антверпені й розгризаючи фісташки, коли ми з ним дивилися «Вбити Білла».

Ні, я не можу.

Чому не можеш? Я особисто обрав би Сніжинку. Але якщо ти хочеш ту другу, то чом би й ні?

Бо вона має хлопця.

Ну то й що? — запитав Борис.

Який із нею живе.

Ну то й що?

І тепер я сам так думаю. Ну то й що? Чом би мені не поїхати до Лондона. Ну то й що?

І це або найкатастрофічніше, або найрозумніше запитання, яке я ставив перед собою в житті.]