Розділ XII

Фоґелі, Ґроссмани, Мільдберґери, хоч і завжди ввічливі зі мною, постійно давали зрозуміти (мені принаймні), що Гобі й без мене має надто багато справ.

— У якомусь розумінні це, звичайно, було божевіллям. Я знав, який це мало вигляд. А проте, з іншого боку, я сприйняв це як пряме послання Велті, адже він спрямував тебе сюди, й от ти знову й знову повертаєшся до мене, як та комашка, — він на мить замислився, зсунувши брови й ще поглибивши свій звичний стурбований вираз. — Я, можливо, трохи недорікувато, розповім тобі, що коли померла моя мати, я того жахливого нескінченного літа все ходив і ходив. Іноді долав усю дорогу від Олбані до Троя. Ховався від дощу під навісами крамниць, що торгували всіляким залізяччям. Бути де завгодно, але не повертатися додому, де її більше немає. Я блукав околицею, наче привид. Стовбичив у бібліотеці, аж доки мене звідти виганяли, а потім сідав на автобус до Вотервліта, проїздив певну відстань і блукав іще. Я був великий дванадцятирічний хлопець, заввишки як дорослий чоловік, люди вважали мене за волоцюгу, домогосподарки відганяли від своїх ґанків мітлами. Але ось так я й потрапив до місіс де Пейстер — вона відчинила двері, побачила мене на своєму ґанку й сказала: «Тобі, мабуть, хочеться пити, може, зайдеш?» Портрети, мініатюри, дагеротипи, стара тітка Така-То, старий дядько Такий-То й портрети інших осіб. Спіральні сходи спускалися вниз. І я опинився там — у своїй рятувальній шлюпці. Я знайшов її. Іноді я мусив щипати себе в тому домі, щоб нагадати собі: це не 1909 рік. Там були найкращі класичні американські меблі, які я будь-коли бачив дотепер, і, Боже, які вітражі «Тіффані» — це було ще до того, як бренд «Тіффані» став таким популярним, люди ставилися до нього байдуже, для них це скло було звичайною річчю, можливо, воно вже коштувало великі гроші в містах, але в провінції його можна було купити на барахолках майже за безцінь. Незабаром я став сам нишпорити по таких місцях. Але в її родині такі речі були завжди. Кожна з них мала свою історію. І вона з таким захватом показувала мені, де треба стояти, о якій годині, щоб побачити кожну річ у найкращому світлі. Надвечір, коли промені сонця оберталися по кімнаті, — він розчепірив пальці, — вони спалахували одне за одним, наче вогні феєрверка.

З того стільця, на якому я сидів, я виразно бачив усіх тварин із Ноєвого ковчега Гобі: двійко слонів, зебри, всілякі вирізьблені звірі по двоє, аж до маленької курки з півнем та кролів і мишей, що завершували процесію. І там зберігалася пам’ять без слів, закодоване послання від того першого дня: струмені дощу стікають із неба, домашня процесія тварин стоїть на стільниці, чекаючи порятунку. Ной — великий охоронець, великий доглядач.

— І, — він підвівся, щоб зварити кави, — думаю, нешляхетно протягом усього свого життя так пильно дбати про предмети.

— Хто сказав?

— Знаєш, — Гобі відвернувся від плити, — якщо подивитися на це з такої точки зору, то ми ж не дітей тут лікуємо. Що шляхетного в латанні кількох старих столів і стільців? Душу це калічить — майже напевне. Я бачив надто багато маєтків, щоб цього не знати. Ідолопоклонство! Надмірне захоплення речами може погано завершитись. Але якщо ти достатньо дбаєш про якусь річ, вона починає жити власним життям, хіба ні? І хіба головна цінність речей — прекрасних речей — не в тому, що вони прив’язують тебе до якоїсь вищої краси? Ті перші образи, які примушують твоє серце розкритися, наче мушлю, й усю решту життя ти намагаєшся віднайти їх, так чи інакше. Бо я хочу сказати, що, лагодячи старі речі, доглядаючи їх, зберігаючи, ти не можеш пояснити це якось раціонально…

— Не існує раціональних причин, чому мені подобається те або те.

— Для мене також, — погодився він. — Але… — він короткозоро зазирнув у банку з меленою кавою, і вкинув ложку порошку в турку, — вибач мою занудність, але з висоти мого погляду це трохи схоже на зацикленість.

— Що?

Він засміявся.

— Що тут скажеш? Великі картини приваблюють великі юрми, люди їдуть подивитися на них з усіх кінців світу, їх нескінченно тиражують на кавових чашках, на килимках для мишок і геть на всьому. І — до речі, я сам такий, — ти можеш протягом усього свого життя ходити в музеї, де блукаєш, щиро захоплюючись, а потім ідеш до ресторану й там обідаєш. Але, — він підійшов до столу й знову сів, — якщо картина справді запала тобі в душу, змінила твій світогляд, примусила тебе думати й відчувати інакше, аніж ти досі думав і відчував, то ти не думаєш «о, мені подобається ця картина, бо вона універсальна» або «мені подобається ця картина, бо вона озивається до всього людства». Це не причина, щоб любити витвір мистецтва. Його люблять за таємний шепіт, що звертається до тебе: «Псс, ти. Гей, хлопче. Атож, ти». — Він ковзнув пальцем по вицвілій фотографії — то був дотик людини, яка звикла зберігати речі, дотик без дотику, коли між поверхнею речі і його вказівним пальцем залишається тоненький просвіт, куди можна хіба всунути облатку для причастя. — Це стискання кожного конкретного серця. Твоя мрія. Мрія Велті, мрія Вермеера. Ти бачиш одну картину, я бачу іншу, книжка з мистецтва подає її ще під іншим кутом зору, леді, яка купує в сувенірній крамниці картку з її зображенням, бачить у ній щось абсолютно своє, і я ще не згадую про людей, відокремлених від нас часом, — людей, які жили чотириста років тому й житимуть через чотириста років після того, як ми попрощаємося з життям, — ця картина ніколи не вплине на різних людей однаково, а більшість узагалі не зверне на неї уваги, але справді велика картина достатньо плинна, щоб проникнути у свідомість і серце під багатьма різними кутами унікальними й найрозмаїтішими способами. Твоя, твоя. Мене намалювали для тебе. І — не знаю, зупини мене, якщо я мелю дурниці… — Він витер лоба долонею. — Але Велті полюбляв говорити про об’єкти, що визначають долю людини. Кожен торговець і кожен антиквар визнає, що вони існують. Це речі, які з’являються і які повертаються. Хоч для когось іншого, а не антиквара, це будуть не речі. Це буде місто, колір, час доби. Це той цвях, за який твоя доля може зачепитися й повиснути на ньому.

— Ти говориш, як мій тато.

— Гаразд, скажімо інакше. Хто сказав, що завдяки збігам Бог зберігає свою анонімність?

— Тепер ти й справді говориш, як мій тато.

— А хіба не кажуть, що гравці розуміють такі речі краще, ніж будь-хто інший? Хіба все не варте азарту? Хіба добро іноді не заходить у задні двері?

Мабуть, що так. Я думаю, заходить. Або, якщо процитувати ще один перл парадоксального мислення мого батька: іноді треба програти, для того щоб виграти.

Бо після тієї розмови минув майже рік, протягом якого я майже безперервно мандрував, провівши одинадцять місяців переважно в аеропортах, готелях та інших місцях, де люди надовго не затримуються, стоянка таксі, зліт, посадка, пластикові підноси й затхле повітря, прогнане крізь вентиляційні зябра салону, і хоч іще навіть до Дня подяки далеко, вже горять святкові вогники й лунає музика легких різдвяних наспівів, таких як «Tannenbaum» Вінса Ґваральді та «Зелені рукави» Кольтрана в аеропортовому «Старбаксі». І серед багатьох, багатьох речей, про які я мав час подумати (наприклад, заради чого варто жити? Заради чого варто померти? До чого зовсім безглуздо прагнути?), я багато думав про те, що сказав Гобі: про ті образи, які вражають серце й примушують його розквітати, як квітку, образи, що відкривають красу, яку ти можеш шукати все життя й ніколи не знайдеш.

І мені пішов на користь той час, який я прожив у дорозі. Я мусив згаяти рік, що об’їхати майже всю країну й викупити всі ті підробки, які продав, то були делікатні переговори, що їх, як я з’ясував на практиці, було зручніше здійснювати віч-на-віч. Три або чотири поїздки на місяць, Нью-Джерсі та Ойстер-Бей, Провіденс та Нью-Канаан — а потім Маямі, Х’юстон, Даллас, Шарлоттесвіль, Атланта, де на запрошення своєї чарівної клієнтки Мінді, дружини магната з продажу автомобільних частин на прізвище Ерл, я провів три приємні дні в гостьовому будинку їхнього новісінького шато з рожевого каменю, де була власна більярдна, паб «для джентльменів» (зі справжнім барменом, якого доставили сюди з Англії) і закритий тир із рухливими мішенями. Деякі з моїх клієнтів, представників великих інтернет-компаній і хедж-фондів, мали будинки в екзотичних (принаймні для мене) місцях, на Антіґуа, в Мексиці та на Багамах, у Монте-Карло, в Жуан-ле-Пені та в Сінтрі, цікаві місцеві вина та коктейлі, які подавали на садових терасах, затінених пальмами та агавами, з білими парасолями, що лопотіли на вітрі біля басейнів, як вітрила. А між подорожами я ніби опинявся в проміжному стані, як у буддистів, — між життям і смертю, сном і дійсністю, літаючи в сірому реві, милуючись світлом крізь забризкані шибки, спускаючись до дощових хмар і дощів та вниз по ескалаторах до безлічі облич, які чекали на свій багаж, до моторошного потойбічного життя, у простір між землею і не-землею, світом і не-світом, яскраво начищеними підлогами і відлуннями від скляних дахів кафедральних соборів, до безликого світіння зал очікування, до масової ідентичності, частиною якої я не хотів бути й насправді я до неї не належу, хоч почуваюсь так, ніби помер, почуваюсь іншим, я і є інший, й існує певна заціпеніла втіха в поринанні в масову свідомість та виринання з неї, куняючи на шаблонних пластикових кріслах і блукаючи між блискучими рядами дьюті-фрі, і, звичайно, всі зустрічають тебе надзвичайно приязно, коли ти прилітаєш, криті тенісні корти, приватні пляжі, а після обов’язкової приватної екскурсії захоплене розглядання творів Боннара[229] й Вюйяра, легкий ланч біля басейну — чек на велику суму, таксі до готелю й відчуття того, що твій капітал значно зменшився.

Великий зсув. Я не знаю, як його пояснити. Від бажання до небажання, від небайдужості до байдужості.

Та й це ще далеко не все. Шок і аура. Речі стали для мене виразнішими і яскравішими, і я почуваю себе на межі чогось невимовного. Закодовані послання в журналах на борту літаків. Енергетичний щит. Турбота без компромісів. Електрика, кольори, яскравість. Усе вказує на щось інше. У Ніцці, лежачи на своєму ліжку в готельному номері кольору печива, з балконом на Англійську набережну, я дивився на хмари, які відбивалися на розсувних вікнах, і дивувався, як навіть мій смуток може перетворитися на щасливе відчуття, як килим, простелений від стіни до стіни, та меблі у фальшивому стилі бідермаєр[230] і лагідне мурмотіння французького диктора на «Canal Plus» здаються саме тим, чого потребуєш.