Розділ XII

— Я знаю, що ти не знав, — сказав він, хоч я помітив сумнів у його очах, коли він це сказав. — Тоді в крамниці був справжній хрестовий похід дітей. Але ж, — він відкинувся назад на стільці, подивився в стелю, — чому ти не зупинився? Чому ти витворяв таке й далі? Ми витрачали гроші, яких у нас не було! Ми загрузли далі нікуди! І так тривало роками! Навіть якби ми могли все викупити, а ми ніяк не можемо, й ти це чудово знаєш…

— Гобі, по-перше, я тепер можу все викупити, а по-друге… — мені вкрай треба було випити кави, я ще як слід не прокинувся, але кави на плиті не було, а для того, щоб починати варити її зараз, момент точно був невдалий, — по-друге, я зовсім не хочу сказати, що у нас усе о’кей, бо до о’кей нам далеко, я лише намагався втримати нас на поверхні й залатати якісь дірки, я не знаю, як усе зайшло так далеко. Але ні, ні, послухай, — наполегливо сказав я; я бачив, як він віддаляється від мене, вислизає — мама теж так робила, коли їй доводилося сидіти мовчки й вислуховувати особливу плутану й складну брехню від батька. — Хай би що там він тобі сказав, я маю тепер гроші. Усе нормально. Ти зрозумів?

— Я боюся навіть питати в тебе, де ти їх узяв. — Потім він сумно відхилився назад на стільці. — То де ти все ж таки був? Якщо ти дозволиш мені поцікавитися?

Я схрестив ноги й знову поставив їх на підлогу, провів долонями по обличчю.

— В Амстердамі.

— Чому в Амстердамі? — Я сушив голову, як йому відповісти, а він тим часом додав: — Я думав, ти не повернешся.

— Гобі…

Я спаленів від сорому. Я завжди докладав таких зусиль, щоб приховати від нього свою подвійну сутність, щоб показати йому свою поліпшену й відполіровану версію, а не того ганебного банального мене, якого я так ретельно приховував: шахрая й боягуза, брехуна й афериста.

— Чому ти повернувся? — Він говорив швидко й жалібно, ніби хотів тільки виплюнути слова з рота; опанований хвилюванням, він підхопився на ноги й почав ходити туди-сюди, його капці ляскали по підлозі. — Я думав, більше ми з тобою не побачимося. Усю минулу ніч, кілька минулих ночей я не спав і думав, що мені робити. Крах. Катастрофа. А в усіх газетах повідомлення про ті вкрадені картини. Чудове Різдво. А тебе ніде не можна знайти. На телефонні дзвінки ти не відповідаєш — ніхто не знає, де ти є.

— О Боже, — сказав я, тепер по-справжньому приголомшений. — Пробач мені. Але послухай, послухай, — його рот стинувся в нитку, він хитав головою, ніби відкинув уже все, що я йому казав, і слухати мене далі немає сенсу, — якщо ти переживаєш за меблі…

— За меблі? — лагідний, толерантний, схильний до замирення Гобі тепер клекотів, наче паровий казан перед вибухом. — Хіба я сказав щось про меблі? Рів сказав, що ти втік, але, — він швидко закліпав очима, намагаючись опанувати себе, — я не міг у таке повірити і боявся, аби не сталося щось гірше. О, ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він напівсердито, коли я нічого не відповів. — Що я міг подумати? Ти так несподівано вшився з вечірки… А ми з Піппою… ти навіть не уявляєш собі, що було, господиня вечора розгнівалася, «а де наречений?», пирх-пирх, але ти вже зник, нас не запросили на вечерю після вечірки, тому ми пішли додому, і ти тільки уяви собі, що я відчув, коли прийшов додому й побачив, що дім незамкнений, двері фактично розчинені навстіж, каса порожня… грець би з ним, із намистом, але ж ти залишив Піппі записку, таку дивну, що вона стривожилася не менш за мене…

— Вона справді стривожилася?

— Звичайно ж, вона стривожилася! — Він викинув руку вперед і фактично кричав. — Що ми могли подумати? А потім цей жахливий візит від Ріва. Я надумав спекти пиріг, і мені не слід було підходити до дверей, я думав, то прийшла Мойра — дев’ята година ранку, і я стовбичу там, витріщившись на нього, весь у борошні, Тео, ну навіщо ти це зробив? — запитав він із розпачем у голосі.

Не знаючи, що він має на увазі — я багато чого зробив, — я не мав іншого виходу, як похитати головою й відвернутися.

— То була така нісенітниця — як я міг у неї повірити? Власне, я в неї й не повірив. Бо я розумію, — сказав він, коли я нічого не відповів, — я розумію, що з меблями ти робив те, що мусив робити, й повір мені, я тобі вдячний, бо якби не ти, я б зараз перебивався дрібними підробітками й жив у якось закапелку з пацюками. Але ж, — він заховав руки в кишені свого халата, — звідки взялася вся ця інша маячня? Звичайно, я намагався прикинути, який стосунок ти можеш мати до всього цього. Тим більше, що ти чкурнув геть, нічого не пояснивши, з цим своїм другом, який, ти мене пробач, хлопець чарівний, але має такий вигляд, ніби щонайменше раз-двічі відсидів у в’язниці…

— Гобі…

— А Рів. Ти б його чув. — Уся енергія, здавалося, покинула Гобі, він розм’як, ослаб. — Старий змій. І я хочу, щоб ти знав, до чого він дійшов — крадіжка творів мистецтва! Але тут я категорично став на твій захист. Хоч би що ти вичворив — до цього, я був певен, ти б не дійшов. А тоді? Через якихось три дні? Що написали в новинах? Мовляв, знайдено ту саму картину, про яку він мені казав, і чимало інших. То він казав мені правду? — запитав Гобі, коли я нічого не відповів. — Це був ти?

— Так. Ну, тобто, технічно — не я.

— Тео.

— Я тобі все поясню.