Розділ XI

— Горст — нехай благословить його Бог, — сказав Борис, — Горст був би найбагатшим чоловіком у Нью-Йорку, якби не роздавав усі свої гроші до останнього цента. Він завжди їх роздавав. Окрім себе, він утримує купу народу.

— Для бізнесу це погано.

— Так. Але йому подобається товариство.

— Нарик-філантроп, — сказав Віктор. Він промовив філáнтроп. — Добре, що вони там вряди-годи здихають, а то хто знає, скільки бевзів напхалося б до нього в те кубло. У всякому разі, що менше ти там базікатимеш, тим краще. Нікому не потрібна світська розмова. Лише справи, які вирішуються швидко. Віддай йому вексель, Борю.

Борис щось різко відповів українською мовою.

— Ні, він сам повинен віддати його. Власною рукою.

І на векселі, і на депозитному чеку були написані слова «Фарруко Франтішек, Громадянський банк Анґільї», які лише підсилили в мене відчуття, що я лечу по кривій сновидіння і не можу зупинитися.

— Фарруко Франтішек? Я — він?

Мені здавалося, що за тих обставин це мало значення — так ніби я міг у якийсь спосіб позбутися власного тіла або принаймні перетнув певну межу, за якою звільнився від таких базових речей, як власна ідентичність.

— Я не обирав імені. Довелося брати те, що було напохваті.

— Я повинен буду відрекомендуватися цим ім’ям?

Щось було не так із папером, надто тоненький, а той факт, що на папірці було написано «Громадянський банк», а не «Громадський банк», вселяло підозру, що взагалі тут щось не гаразд.

— Ні, Вишня тебе відрекомендує.

Фарруко Франтішек. Я мовчки спробував вимовити це ім’я, покатав його на язику. Хоч його було важко запам’ятати, воно було достатньо виразним і достатньо чужоземним, щоб узяти на себе загублену в просторі гіперщільність чорних вулиць, трамвайних колій, бруківки та неонових янголів — ми знову в’їхали в старе місто, історичне й непізнаване, з його каналами, велосипедними доріжками та різдвяним світлом, що танцювало на чорній воді.

— Коли ти збирався йому сказати? — запитав Бориса Віктор Вишня. — Він же повинен знати своє ім’я.

— Що ж, тепер він його знає.

Незнайомі вулиці, непередбачувані повороти, анонімні відстані. Я припинив навіть намагатися прочитати назви вулиць або збагнути, де ми є. З усього, що мене оточувало і що я міг бачити, єдиним знайомим мені об’єктом був місяць, який плив високо над хмарами і, хоч був світлим s повним, здавався дивно нестабільним, позбавленим ваги, не тим заякореним місяцем, що над пустелею, а радше місяцем-ілюзією, який міг підстрибнути у відповідь на помах чарівної палички або помчати геть і зникнути в чорній темряві.

«Фіолетова корова» стояла на вулиці з одностороннім рухом, ширина якої дозволяла проїхати лише одному автомобілю. Усі інші заклади навколо: аптека, пекарня, крамниця велосипедів — були зачинені й замкнені, крім індонезійського ресторану в далекому кінці вулиці. Ширлі Темпл висадив нас перед самими дверима кав’ярні. Протилежна стіна була вкрита графіті: усміхнені обличчя, стріли, «Обережно — радіація!», трафаретна блискавка й слово «Сезам», криваві літери, як у фільмах жахів: «Не чіпай!»

Я подивився всередину крізь скляні двері. Кав’ярня була довга й вузька і на перший погляд порожня. Фіолетові стіни; лампа з вітражного скла під стелею; неоднакові столи та стільці, розмальовані кольорами, типовими для дитсадка; в приміщенні було темно, лише горіло світло над гриль-баром і в далекому кінці блимала вітрина-холодильник. Хворобливі домашні рослини; чорно-біла фотографія Джона і Йоко з підписом; дошка оголошень, обліплена листівками та повідомленнями про релігійні зібрання, уроки йоги та холістичні практики; на стіні — фреска з арканами Таро, а у вікні надруковане на комп’ютері меню зі стравами на смак Еверетта: морквяний суп, кропив’яний суп, кропив’яне пюре, пиріг із сочевицею — нічого надто апетитного, але це нагадало мені, що востаннє я добре попоїв, саме попоїв, а не чогось перекусив, ще в ліжку з Кітсі, коли ми з нею замовили карі.

Борис побачив, що я дивлюся на меню.