Розділ XI

— Одягнися, — сказав він. Я був босий, у готельному халаті, волосся стояло сторчма, бо я ліг спати відразу після душу. — Тобі треба причепуритися. Піди зачешись і поголись.

Коли я повернувся з ванної (де залишив свій костюм висіти, щоб розгладилися складки), Борис критично стиснув губи:

— А чогось кращого ти не маєш?

— Це костюм від «Тьорнбулла й Ассера».

— Так, але він має такий вигляд, ніби ти в ньому спав.

— Я ж таки вже трохи його поносив. У мене є краща сорочка.

— Ну то вдягни її. — Він відкрив свій портфель на краєчку ліжка. — А свої гроші дістань і принеси сюди.

Коли я повернувся до них, застібаючи запонки, то спинився посеред кімнати як укопаний: Борис стояв, нахилившись над ліжком, і збирав пістолет. Він клацнув затвором із тією самою професійною вправністю, з якою Гобі трудився у своїй майстерні, й поставив його на запобіжник.

— Борисе, — сказав я, — що за, мать його, херня?

— Заспокойся, — сказав він, скоса глянувши на мене. Поляпав по кишенях, дістав обойму й поставив її в пістолет, ще один клац. — Це не те, що ти думаєш. Зовсім не те. Це тільки щоб полякати!

Я подивився на широку спину Юрія, цілком незворушну, — в таку професійно незворушну позу я іноді ставав у своїй крамниці, коли подружжя починало сперечатися, чи варто їм купувати якусь річ.

— Це просто. — Він майстерно покрутив пістолетом, випробовуючи його, потім підняв до ока й прицілився — такі собі сюрреалістичні жести, які керуються тим глибоким шаром мозку, де по двадцять чотири години на добу крутяться чорно-білі фільми. — Ми зустрічаємося на їхній території, і їх буде троє. Хоча, власне, тільки двоє. Двоє тих, на кого варто зважати. І я тепер можу тобі сказати: я був трохи стурбований, щоб Саша, бува, не надумав прийти. Бо в такому разі я не міг би піти з тобою. Але все склалося якнайкраще, й ось я тут, перед тобою!

— Борисе… — Поки я стояв тут, мені раптом спало на думку, ніби накрило нападом нудоти, в яке лайно я вляпався…

— Не хвилюйся. Я за тебе вже досить похвилювався. Тому що, — він поплескав мене по спині, — Саша надто нервує. Він боїться показатися в Амстердамі — боїться, що про це довідається Горст. Тому й не прийде. А для нас це дуже добра новина. Ось так.

Він клацнув затвором: сріблястий хром, чорна ртуть своєю гладенькою щільністю зачорнила навколишній простір так, ніби крапля мастила впала у воду.

— Не кажи мені, що ти візьмеш цю штуку, — сказав я, порушивши наповнену недовірою тишу.

— Візьму, звичайно. Але в кобурі — щоб тримати його тільки в кобурі. Стривай, стривай, — сказав він, піднявши долоню, — перш ніж ти заговориш, — хоч я не озивався, я лише стояв там, блідий від жаху, — скільки разів мені треба повторювати? Це лише для вигляду.

— Ти, певно, жартуєш?

— Одягайся, — коротко наказав він, ніби я не озивався. — Це все лише напоказ. Вони не наважаться на якийсь трюк, коли побачать на мені цю штуку, зрозумів? — додав він, коли я все ще стояв мовчки, витріщившись на нього. — Захід безпеки! Тому що, — знову не дав він заговорити мені, — ти чоловік багатий, і ми твоя охорона, так воно годиться. Для них це несподіванкою не буде. Усе дуже цивілізовано. І коли я бодай трохи відгорну полу свого пальта, — він мав кобуру на поясі, — вони поставляться до нас із пошаною і не намагатимуться вдатися до якого шахрайства. Значно небезпечніше з’являтися на переговори, як… — він скромно обвів кімнату очима, — наче безпорадна дівчина.

— Борисе, — я мертвотно зблід, голова пішла обертом, — я так не можу.