Розділ XI

— З яким хлопчиною?

— Пацаном. А може, то була дівчина. Він визирнув із кухні.

— Що ти сказав? — обернувся до мене Вишня — він ще не відсапався й важко дихав. — Я нікого не бачив.

— Я також.

— А я бачив.

— Яка вона була на вигляд?

— Молода. — У мене перед очима досі стояло юне примарне личко, злегка розтулений рот. — У білому халаті. Схожа на японку.

— Справді? — з цікавістю запитав Борис. — Ти вмієш відрізняти їх на вигляд? З Японії вона, з Китаю чи з В’єтнаму?

— Я добре не роздивився. Обличчя азіатське.

— То пацан був чи дівка?

— Мені здається, тут лише дівчата на кухні працюють, — сказав Юрій. — Макробіотика. Бурий рис і все таке.

— Я… — тепер я справді не був упевнений.

— Ну, знаєш, — Вишня пригладив долонею своє коротко підстрижене волосся. — Хто б вона не була, я радий, що вона втекла, бо знаєте, що я ще там знайшов? «Моссберґ 500». Обріз.

Його слова зустріли сміхом і свистом.

— Мать його розтуди.

— Де він був? Ґроздан же не…

— Ні. Висів під столом, загорнутий у якусь, — він зобразив замотаний і підвішений вантаж, — як ви її називаєте… У якусь ганчірку. Я побачив його, лише коли ліг на підлогу. Подивився вгору, а він висить у мене над головою.

— Ти ж його там не залишив?

— Ні! Я охоче взяв би його з собою, але він був надто великий, а руки в мене були зайняті. Я розгвинтив його, витяг запобіжник, і викинув на вулицю. А ще, — він дістав із кишені срібний пістолет із коротким дулом і подав його Борисові, — я знайшов там оце.

Борис підніс пістолет до світла й оглянув його.