Розділ XI

— Я не маю зброї.

— Все одно, тримай руки на видноті.

— Гаразд, гаразд, — відповів йому індонезієць не менш люб’язно.

Він оглянув мене згори донизу, тримаючи руки вгору — запам’ятовуючи моє обличчя, як я з жахом зрозумів, заносячи його у свою базу даних, — а потім обернувся до Бориса.

— Я знаю, хто ти, — сказав він.

Холодильник із фруктовими соками миготів підводним світлом. Я чув власне дихання — вдих, видих, вдих, видих. На кухні щось брязнуло металом. Неясні крики.

— Будь ласка, лягай, — сказав Борис, показавши йому на підлогу.

Індонезієць слухняно став навколішки й дуже повільно витягся на повний зріст. Але він не здавався зляканим.

— Я знаю, хто ти, — знову сказав він трохи здушеним голосом.

Краєм ока я вловив якийсь рух, такий швидкий, що аж здригнувся: чорний, як диявол, кіт, мов жива тінь, перелетів із темряви в темряву.

— І хто ж я такий?

— Боря з Антверпена, хіба ні? — Він збрехав, що не має зброї; навіть я бачив, як вона випинається горбом у нього під пахвою. — Боря-поляк? Боря-Весела-Травичка? Приятель Горста?

— Ну то й що? — приязно запитав Борис.

Індонезієць змовчав. Борис, змахнувши головою й відкинувши волосся з очей, насмішкувато пирхнув і хотів, певно, сказати щось саркастичне, але саме в ту мить Віктор Вишня з’явився в глибині приміщення, сам, він витягував із кишені щось схоже на наручники, й серце в мене підстрибнуло, коли я побачив у нього під рукою пакунок відповідного розміру й товщини, загорнутий у білу повсть, перев’язаний двоколірною шворкою. Він поставив коліно на спину індонезійця й почав застібати наручники на його зап’ястках.

— Ходімо звідси, — сказав Борис. Але мої м’язи застигли, закам’яніли, і він легенько мене підштовхнув. — Ну ж бо! Біжи в машину!

Я тупо озирнувся — дверей я не побачив, не було дверей — а потім вони з’явились, і я вискочив назовні так швидко, що послизнувся на котячій іграшці й мало не впав, кинувшись до «рейндж-ровера», який чмихав біля хідника. Юрій стояв біля машини, дивлячись в обидва кінці вулиці під дрібним дощем, який щойно почався.

— В машину, в машину, — прошепотів він, ковзнувши на заднє сидіння й рукою показавши, щоб я сідав поруч із ним, і саме в ту мить Борис і Віктор Вишня вибігли з кав’ярні, також стрибнули в машину, й ми поїхали геть на досить спокійній і незадовільній для мене швидкості.

Коли наша машина знову виїхала на головну дорогу, в ній панувала радість. Сміх, веселощі, всі давали одне одному п’ять, але моє серце так гупало, що я ледве міг дихати.

— Що сталося? — прохрипів я кілька разів, хапаючи ротом повітря й дивлячись то на одного, то на іншого, тоді як вони нехтували мною, голосно базікаючи сумішшю російської й української мов, усі четверо, включно з Ширлі Темплом. — Анґлійскій!

Борис обернувся до мене, витираючи очі, та обійняв мене за шию.