Розділ XI

— Усе має бути дуже легко, — сказав він мені сухим формальним тоном, коли ми залишили гараж і знову виїхали на Овертом. — Комбінація проста. — Зблизька його обличчя здалося мені широким і проникливим, із міцно стиснутим ротом і виразом напруженої обережності, і це сприяло тому, що я став менше хвилюватися про логіку подій цього вечора або її цілковиту відсутність: пересідання з машини в машину, незнання, куди їхати й що робити далі, кошмарне відчуття того, що я перебуваю в чужій країні, якої анітрохи не розумію. — Ми робимо Саші послугу, й тому він має поводитися чемно.

Довгі, низькі будівлі. Смуги світла. Я мав таке відчуття, ніби все це не насправді або це відбувається не зі мною, а з кимось іншим.

— Бо чи може Саша піти до банку й отримати там позику під заставу картини? — бубнів Віктор повчальним тоном. — Ні. А чи може Саша піти до ломбарду й узяти там позику під заставу картини? Ні, не може. А чи може Саша, з огляду обставини крадіжки, звернутися до звичного кола знайомих Горста й попрохати в них позику під заставу картини? Ні. Тому Саша надзвичайно радий появі таємничого американця — тобто тебе, — якого я до нього приведу.

— Для Саші ширятися героїном — як для нас із вами дихати, — спокійно повідомив мені Юрій. — Щойно добуде трохи грошей — скуповує наркоту, доки всі їх не витратить.

Віктор Вишня поправив окуляри.

— Атож. Він не любитель мистецтва, та й інших захоплень у нього нема. Він користується картиною як дуже цінною кредитною карткою, так принаймні він думає. Для вас інвестиція — для нього гроші. Ви даєте йому гроші й берете в нього картину як заставу — він купує наркоту, половину зберігає для себе, другу половину ділить на порції й продає, через місяць приходить до вас із удвічі більшою сумою і забирає картину назад. А що як через місяць він не принесе вам удвічі більше грошей, ніж ви йому дали? Картина залишається у вас. Усе дуже просто.

— Не так уже й просто, — Борис потягся й позіхнув, — бо ти зникаєш. А банківський сертифікат фальшивий. Що він може вдіяти? Якщо він побіжить до Горста й попросить допомоги, йому там і в’язи скрутити можуть.

— Я радий, що вони стільки разів змінювали місце зустрічі. Це здається трохи безглуздим. Але нам вигідно. Бо сьогодні п’ятниця, — сказав Віктор, скинувши свої авіатори й протерши їх об сорочку. — Я вселив їм думку, що ти схильний відмовитися від оборудки. Позаяк вони стільки разів відмовлялися від зустрічі й змінювали план, — ти взагалі тільки сьогодні приїхав, але ж вони цього не знають — отож, оскільки вони так часто змінювали план, то я сказав їм, що ти стомився і знервувався, сидячи в Амстердамі з торбою зелені, чекаючи від них звістки, тому поклав гроші назад у банк і вирішив повернутися до США. Їм це не сподобалося. Тому, — він кивнув на сумку, — завтра вже вікенд, банки зачинені, тож ти принесеш ту готівку, яка в тебе є, і — вони багато розмовляли зі мною, переважно телефоном, і одного разу я вже зустрічався з ними в барі у районі червоних ліхтарів, і вони погодилися принести сьогодні картину й зробити обмін, не зустрічаючись попередньо з тобою, бо я сказав їм, що твій літак відлітає завтра, а що вони самі наробили справ, то хай або погоджуються взяти банківський чек, або нічого не буде. Така ідея їм не сподобалась, але вони прийняли це як пояснення того, чому ти пропонуєш їм узяти вексель. Їхня поведінка значно спростила нам справу.

— Дуже спростила, — сказав Борис. — Я не був певен, що ця штука з банківським сертифікатом спрацює. Набагато ліпше, коли вони думають, що муситимуть задовольнитися векселем зі своєї вини.

— А де ми зустрінемося?

— У кав’ярні. «De Paarse Koe».

— Нідерландською мовою це означає «Фіолетова корова», — пояснив Борис. — Хіпівське місце. Поряд із кварталом червоних ліхтарів.

Довга безлюдна вулиця — зачинені крамниці господарчих товарів, купи цегли біля дороги, усе це здалося мені важливим, навіть дуже важливим, хоч ми їхали дуже швидко, й у темряві я нічого не міг розгледіти.

— Їжа там жахлива, — сказав Борис. — Соєві ростки й сухі тости з пшеничних висівок. Здавалося б, туди вчащають палкі дівулі, але насправді там самі лише сиві й гладкі баби.

— Чому ми зустрічаємося саме там?

— Бо ввечері на цій вулиці зовсім нема людей, — сказав Віктор Вишня. — Кав’ярня надвечір зачиняється, але своїх людей вони пускають і тому все тримають під контролем, зрозумів?

Усюди дивовижі. Непомітно для себе я покинув реальність і перетнув кордон нічиєї землі, де ніщо мало сенс. Сонливість, фрагментарність. Скручений дріт та камені-кругляки, накриті плівкою й відсунуті вбік.

Борис розмовляв із Віктором російською мовою. Побачивши, що я дивлюся на нього, він обернувся до мене.

— Ми говоримо про те, що Саша сьогодні у Франкфурті, — сказав він. — Він улаштував вечірку в ресторані для свого друга, якого щойно випустили з в’язниці, й ми довідалися про це з трьох різних джерел, від Ширлі також. Він вважає себе великим хитруном, поїхавши з міста. Коли до Горста дійде, що тут увечері сталося, він хоче мати можливість підняти руки й вигукнути: «Хто, я? Та я до цього зовсім не причетний!»

— Ти, — сказав мені Віктор, — ти живеш у Нью-Йорку. Я сказав, що ти торгуєш мистецтвом, що тебе були заарештували за підробку, а тепер ти здійснюєш такі оборудки, як Горст, значно менші за кількістю картин і значно більші за кількістю грошей.