Розділ XI

— Чого ти не можеш? — Він підняв підборіддя й подивився на мене. — Не можеш вийти з автомобіля і постояти біля мене п’ять хвилин, поки я виторгую для тебе твою падлючу картину? Чи ти про що?

— Ні, я цілком серйозно. — Пістолет лежав на ліжку. Він притягував до себе мій погляд. Здавалося, він кристалізував і підсилював погану енергію, яка збиралася в повітрі. — Я не можу. Без жартів. Краще забудьмо про це.

— Забудьмо? — Борис скривився. — Ось цього не треба. Ти примусив мене приваландатися сюди, й через тебе я тепер потрапив у халепу. Тепер ти, — він викинув уперед руку, — в останню хвилину починаєш висувати умови, базікати про небезпеку й навчати мене, як мені жити і діяти. Ти мені не довіряєш?

— Довіряю, але…

— У такому разі, будь ласка, довірся мені в цій справі. Ти покупець, — нетерпляче сказав він, коли я знову нічого не відповів. — У цьому суть нашої історії. Її вже залагоджено.

— Нам треба було поговорити про це раніше.

— О, припини, — роздратовано кинув він, узявши пістолет із ліжка й запхавши його в кобуру. — Будь ласка, не сперечайся зі мною, ми можемо запізнитися. Ти його взагалі не побачив би, якби затримався у своїй ванній на дві хвилини довше. І ніколи не знав би, що в мене на поясі пістолет. Тому що… Поттере, вислухай мене. Ти мене вислухаєш? Ось як усе буде. Ми заходимо, п’ять хвилин стоїмо, стоїмо, стоїмо, розмовляємо, тільки розмовляємо, ти одержуєш свою картину, всі раді й щасливі, ми виходимо звідти і йдемо кудись пообідати. Гаразд?

Юрій, який підійшов від вікна, оглянув мене згори донизу. Стривожено спохмурнівши, він щось сказав Борисові українською мовою. Незрозуміла для мне розмова на цьому не закінчилася. Після цього Борис підняв руку й відстебнув годинник, який мав на зап’ястку.

Юрій сказав іще щось, енергійно труснувши головою.

— Твоя правда, — погодився з ним Борис. — Ти маєш рацію. — Потім він звернувся до мене з кивком голови. — Візьми його.

Платиновий «Ролекс Президент». Циферблат, усипаний діамантами. Я став подумки шукати чемний спосіб відмовитись, але тут Юрій стяг зі свого мізинця перстень із величезним скошеним діамантом і подав мені його на розкритій долоні з виразом дитини, яка дарує комусь іграшку, яку сама зробила.

— Бери, — сказав Борис, коли я завагався. — Він має рацію. Ти не здаєшся достатньо багатим. Шкода, що ми не маємо для тебе іншого взуття, — сказав він, критично подивившись на мої чорні черевики на застібках, — але згодиться й це. А зараз ми складемо всі гроші в оцю сумку, — шкіряний саквояж уже й так був набитий банкнотами, — і поїдемо. — Спритні руки швидко зробили свою роботу, наче покоївка в готелі, що застеляє ліжко. — Найбільші банкноти покладемо нагору. Усі ці приємні сотні. Дуже гарно.

На вулиці панувала розкішна передсвяткова лихоманка. Віддзеркалення танцювали й миготіли на чорній воді. Візерунчасті аркади нависали над вулицею, гірлянди світла сяяли над баржами, що стояли на каналах.

— Усе буде дуже легко й просто, — сказав Борис, який клацав перемикачем радіо, через «Bee Gees», через новини нідерландською мовою, французькою мовою — він хотів знайти пісню. — Я виходжу з того факту, що гроші їм потрібні негайно. Чим швидше вони позбудуться картини — тим менше шансів, що вони наштовхнуться на Горста. Вони не стануть надто придивлятися до векселя чи депозитного сертифіката. Побачать лише суму — шістсот тисяч баксів.

Я сидів сам на задньому сидінні з торбою грошей. («Бо ви повинні звикнути, сер, до того, що ви є надзвичайно важливим пасажиром!» — сказав Юрій, коли обійшов навколо машини й відчинив для мене задні дверцята.)

— Розумієш, я сподіваюся, їх одурить те, що сертифікат абсолютно справжній, — сказав Борис. — Як і вексель. Їх лише видано проблемним банком. Він з Анґільї. Росіяни приїздять в Антверпен, сюди також, на вулицю П. К. Гофтстрат[196], щоб відмити гроші, купити твори мистецтва, ха-ха! Цей банк був добрим півтора місяця тому, але тепер він проблемний.

Ми проминули канали, проминули воду. На вулицях проступали силуети барвистих неонових янголів, що нависали на вершинах будівель, наче статуї на носі кораблів. Сяяли сині блискітки, білі блискітки, зигзаги й каскади білих вогнів і різдвяних зірок, від мене вони були такі ж далекі, як і неймовірне кільце з діамантом, яке блищало на моєму мізинці.

— Слухай, що я хочу тобі сказати, — мовив Борис, забувши про радіо та обернувшись до заднього сидіння. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не хвилювався. Від усього серця, — сказав він, зсунувши брови й витягши руку, щоб підбадьорливо поплескати мене по плечі. — Усе буде чудово.

— Як два пальці об асфальт! — сказав Юрій і радісно всміхнувся в дзеркальці заднього огляду, гордий своїм знанням такої хитромудрої фрази.

— Ти хочеш знати, який у нас план?