Розділ XI

— Наші плани змінилися, — сказав він. — Усе, що сталося, було імпровізацією. На такий успіх ми не могли розраховувати. Їхній третій не прийшов.

— І ми взяли їх голіруч!

— Захопили зненацька!

— З голими сраками на унітазі!

— Але ж ти, — я мусив передихнути, щоб завершити фразу, — обіцяв зброю не застосовувати.

— Але ж нікого навіть не поранено. То яка різниця?

— Чому ми просто не заплатили?

— Бо нам пощастило! — Він викинув руки вгору. — Такий шанс буває лише раз у житті. Нам пощастило! Що вони збиралися робити? Їх було двоє — нас четверо. Якби вони мали глузд у голові, вони нас не впустили б. І я розумію, що сорок тисяч гроші не такі великі, але чому я платитиму їм бодай один цент, якщо не повинен платити? Платити за мою власність, украдену в мене? — Борис пирхнув. — Ти бачив вираз на обличчі Вдячного Мерця? Коли Вишня стукнув його по кумполу?

— Ти знаєш, на що він нарікав, той козел старий? — запитав Віктор, переможно обернувшись до мене. — Він хотів, щоб ми йому заплатили в євро. «Це що, долари? — сердито буркнув він, зобразивши кислий вираз обличчя діда. — Ви привезли мені долари?!»

— Але тепер він хотів би, щоб ці долари були в нього.

— Закладаюся, він кається, що розтулив пельку.

— Почути б його телефонну розмову з Сашею.

— Хотів би я знати, як звуть того чувака, який їх кидонув. Почастував би його випивкою.

— Цікаво, де він тепер?

— Мабуть, удома, приймає душ.

— Готує свій урок із Біблії.

— Дивиться різдвяний концерт по телевізору.

— Найімовірніше, чекає нас не в тому місці.

— А що, — моє горло зсудомило, аж я мусив зробити ковтальний рух, аби говорити далі, — а що з тим хлопчиною?

— Га? — Пішов дощ, краплі падали на лобове скло. Вулиці були чорні й блискучі.