Розділ X

Я подумав, що оскільки я успішно втік від бару, то чом би мені не сходити в кіно — можливо, самотність кінотеатру допоможе оговтатись, який-небудь напівпорожній денний показ фільму, прокат якого вже добігає кінця. Та коли з проясненою головою, вдихаючи холодне повітря, я підійшов до кінотеатру на розі Другої і Тридцять другої вулиць, французький фільм про копів, який я хотів подивитися, вже почався, і також почався трилер, у якому одного бандита сплутали з іншим. Лишилося кілька святкових фільмів і нестерпних романтичних комедій: афіші з обляпаними брудом нареченими, дружками нареченої, які зчепилися в бійці, розгубленим татом у шапці Діда Мороза і з двома немовлятами, що несамовито верещать.

Таксі на вулицях ставало все менше. Високо вгорі в темному надвечір’ї спалахувало світло в офісах та квартирах. Я розвернувся й пішов до центру, не маючи чіткого уявлення, куди йду і чому, і, коли я йшов, мене опанувало дивне, привабливе відчуття, що я розмотую себе, нитка за ниткою, що, поки я перетинав Тридцять другу вулицю, від мене стали відпадати клапоть за клаптем, а я почав провалюватись у потік пішоходів, який переносив мене з одного моменту в наступний.

Коли через десять чи дванадцять кварталів я підійшов до іншого кінотеатру, повторилася та сама історія: фільм про ЦРУ вже почався й почався також біографічний фільм про провідну актрису 1940 років, який здобув високі рецензії; французький фільм про копів мав початися лише через півтори години, і, якщо я не хотів дивитися кіно про психопатів або сльозливу сімейну драму (а я не хотів), мені знову лишалися наречені, старі парубки та мужики в шапках Санта-Клаусів, а ще мультики «Піксар».

Тож коли я підійшов до кінотеатру на Сімнадцятій вулиці, то не став зупинятися біля віконця каси, а пішов далі. У якийсь таємничий спосіб, перетинаючи Юніон-сквер, підхоплений темною водовертю, що накотилася на мене невідомо звідки, я прийняв рішення зателефонувати Джеромові. На цю думку я пережив містичну радість, святе смирення. Чи зможе він добути для мене ефективні пігулки за такий короткий час, чи доведеться брати старий добрий вуличний план? Та мені було байдуже. Я не вживав наркоти вже не один місяць, але з якоїсь причини вечірнє занурення в несвідомість у своїй спальні в будинку Гобі почало здаватися мені досконало розумною реакцією на святкове світло, святкові юрми, незмовкне дзеленчання різдвяних дзвіночків із їхньою моторошною похоронною нотою, на цукерково-рожевий записник Кітсі з «Кейтс Пейпері» з підписами: «МОЇ ДРУЖКИ МОЇ ГОСТІ МОЇ РОЗМІЩЕННЯ МОЇ КВІТИ МОЇ ПОСТАЧАЛЬНИКИ МІЙ СПИСОК МІЙ БАНКЕТ».

Швидко відступивши назад — на світлофорі спалахнуло червоне, і я мало не опинився під колесами машини, — я послизнувся й мало не впав. Не було сенсу думати про те, який безконтрольний жах навіювали на мене думки про велике публічне весілля — закриті простори, клаустрофобія, рвучкі рухи, усюди причини для фобії, з якоїсь причини метро не вселяло мені такої тривоги, як переповнені людьми будівлі, де я завжди чекав чогось несподіваного — що раптом піде дим, якийсь чоловік швидко вибіжить із натовпу, я не міг терпіти навіть перебування в залі кінотеатру, коли там було більш як п’ятнадцятеро людей, у таких випадках я розвертався й виходив, байдуже, що втрачав оплачений квиток. А тому велелюдна церковна церемонія не могла сподобатися мені. Ну та менше з тим, ковтну кілька ксанаксів і пропітнію до її кінця.

А потім: я сподівався, що дедалі сильніший суспільний ураган, який підхопив мене, наче хисткий човник, після шлюбу вгамується, бо я хотів лише повернутися до безтурботних літніх днів, коли Кітсі належала тільки мені: ми лише вдвох обідали, лише вдвох дивилися кіно, лежачи в ліжку. Постійні запросини та зібрання виснажували мене: миготлива водоверть її друзів, велелюдні вечори та лихоманкові вікенди, які я переживав із заплющеними очима, напружуючись із останніх сил: Лінсі, ні, Лоллі, пробачте… а це хто? Фріда? Привіт, Фрідо… Трев? Трав? Приємно познайомитися з вами! Я чемно стояв біля їхніх старовинних сільських столів, напиваючись до безпам’яті, поки вони базікали про свої заміські будинки, про свої фірми, вибір шкіл і спортивні тренування, атож, відлучили його від грудей без проблем, але довелося внести великі зміни в денне спання, наш найстарший цього року піде до ясел, і які ж чудові кольори восени в Коннектикуті, звичайно, ми щороку їздимо туди з дівчатами, але ти ж знаєш про наші мандрівки з хлопцями двічі на рік до Вайла, а також на Карибські острови, а торік ми їздили до Шотландії, де ловили рибу на мушку, й ми натрапили на чудове поле для гри в гольф — але ж, Тео, пробач, я знаю, що ти не граєш у гольф, не їздиш на лижах, не ходиш під вітрилом, так?

— Боюся, що справді так.

І таким груповим було в них мислення (зрозумілі тільки їм жарти й розваги, усі юрмилися навколо відео з канікул на чиємусь айфоні), що важко було уявити собі, як хтось із них пішов сам у кіно або обідає на самоті в барі; іноді дружнє відчуття такої комітетної єдності, а надто серед чоловіків, створювало в мене слабке враження того, що мене запросили на співбесіду з метою взяти на роботу. А вагітні жінки! «О, Тео! Хіба ж воно не чарівне?» — вигукнула Кітсі, несподівано тицьнувши мені в руки щойно народжене немовля своєї подруги, а я з жахом відсахнувся від нього, наче від запаленого сірника.

— О, знаєш, іноді нам, мужикам, треба до цього звикнути, — поблажливо сказав Рейс Ґольдфарб, побачивши мій дискомфорт і підвищивши голос, щоб перекричати скавуління й вовтузіння немовлят у тому куточку кімнати, який охороняли няньки. — Але повір мені, Тео, коли ти вперше береш свого малюка на руки, — сказав він, поплескавши по животу свою вагітну дружину, — твоє серце трохи надривається. Бо що сталося зі мною, коли я вперше побачив свого маленького Блейна… — личко вимазане чимось липким, незграбно вовтузиться йому біля ніг, — і заглянув у його глибокі сині оченята? Оченята, які можуть бути лише в немовлят? Я весь змінився. Я поринув у любов. Так, ніби йому сказав: еге, малий друзяко, та ти сюди прийшов, щоб усього мене навчити! І повір мені, перша його усмішка — я весь розтанув, як то буває з нами всіма. Правда ж, Лорен?

— Авжеж, — чемно відповів я, вийшовши на кухню і щедро плеснувши собі горілки.

Мого батька також дико нудило в оточенні вагітних жінок (одного разу його навіть звільнили зі служби за одне з зауважень на їхню адресу, гострі жарти про «свиноматок» не були популярними в його офісі), і, далекий від того, щоб розтанути від дитячої усмішки, він узагалі не міг терпіти ані малюків, ані немовлят, а тим більше сцени батьківської любові, коли жінки з тупими усмішками погладжували свої животи, а мужики пригортали до грудей своїх малюків, — він тоді виходив покурити або забивався в якийсь темний закуток, коли мусив бути присутнім на якомусь шкільному заході або дитячій вечірці. Мабуть, я успадкував від нього, а може, й від дідуся Декера цю огиду до необхідності розмноження, яка шумувала в моїй крові. Вона здавалася вродженою, вбудованою, генетичною.

Проспати ніч до ранку. Яке блаженство! Ні, дякую, Гобі, я вже їв, думаю, я зараз заляжу до ліжка зі своєю книжкою. Про що тільки не говорили ті люди, навіть чоловіки! На одну думку про вечір, проведений у Ґольдфарбів, мені хотілося так обдовбатися, щоб не підвестися з ліжка.

Коли я дійшов до Астор-плейс — гуркотіли африканські барабани, сварилися пияки, дим валував від вуличних продавців, — я відчув, як настрій мені поліпшується. Моє терпіння скінчилось — яка втішна думка! Ковтатиму лиш одну або дві пігулки на тиждень, щоб пережити найтяжчі хвилини примусового спілкування, і лише тоді, коли я справді їх потребуватиму. Щоб замінити наркотики, я став забагато пити, і це подіяло на мене не надто добре; ковтаючи опіати, я розслаблявся, ставав толерантним, був спроможний на все, міг годинами терпіти нестерпні ситуації, вислуховуючи настогидлу або цілком безглузду нісенітницю, не пориваючись вийти назовні й пустити собі кулю в лоб.

Але я не телефонував Джеромові дуже давно, і, коли пірнув у дверний портал крамниці, в якій продавали ковзани, щоб зателефонувати йому, мій дзвінок відразу пішов на голосову пошту, суто механічне повідомлення, що звучало зовсім не так, як його голос. «Може, він змінив номер?» — подумав я, почавши тривожитися після другого марного дзвінка. Такі люди, як Джером, — саме так і сталося з Джеком, що був перед ним, — можуть зникнути з мапи цілком несподівано, навіть якщо ти перебуваєш із ними в постійному контакті.

Не знаючи, що робити, я пішов униз по Сент-Марк до Томпкінс-сквер. Працюємо вдень і вночі, вхід дозволено лише особам, старшим за двадцять один рік. У даунтауні, де не тисли з усіх боків хмарочоси, вітер кусався сильніше, але небо було більш відкритим і дихати було легше. Мускулясті мужики вигулювали пари пітбулів, шастали розмальовані татуюванням дівчата в розмаяних сукенках, блукали волоцюги в подертих штанях, зуби через один, як у геловінського гарбуза, черевики обмотані скотчем. Перед крамницями вертушки з сонячними окулярами, браслетами з черепами та різнобарвними трансвеститськими перуками. Тут, безперечно, була потрібна мені точка, а може, й дві, але я не знав, де її шукати. Якщо вірити чуткам, то хлопці з Волл-стріт отоварювалися просто на вулиці, але я не знав, куди піти й до кого підійти, а крім того, хто продасть такий товар чужакові в рогових окулярах та з типовою для передмістя стрижкою, одягненого для того, щоб піти вибрати весільну порцеляну з Кітсі?

Неспокій серця. Фетишизм таємничості. Ці люди розуміли — як і я — задвірки душі, шепіт і тіні, гроші, що переходили з рук у руки, паролі, коди, друге «я», усі ті приховані втіхи, які підіймали життя над рівнем повсякденності й робили його вартим того, щоб жити.

Джером — я зупинився на хіднику перед дешевим суші-баром, щоб зібратися з думками, — Джером розповідав мені про якийсь бар із червоним дахом поблизу Святого Марка, здається, на авеню А абощо? Він завжди з’являвся звідти або зупинявся там, коли йшов до мене. Барменка торгувала там із-під прилавка, продаючи товар покупцям, які були готові заплатити подвійну ціну, щоб не купувати його на вулиці. Джером завжди постачав їй товар. Я навіть пам’ятав її ім’я — Катріна! Але тут, здавалося, навколо були самі лише бари.

Я пройшов угору по А й униз по Першій. Пірнув у перший-ліпший бар, який мав дах, невиразно схожий на червоний — жовто-коричневий, але колись він міг бути й червоним, — і запитав:

— Катріна тут працює?

— Ні, — відповіла мені дівка з рудим, наче підпаленим волоссям, що навіть не подивилася на мене, наливаючи за стійкою бару пиво.