Розділ X

— Ruhe, schlaft weiter[171], — гукнула білявка, а потім обернулася до Горста й швидко заговорила німецькою мовою.

Позіхи, стогін, трохи далі сіла одна обгорнута простирадлом постать, пролунало захміліле американське скиглення:

— Гей, Клаусе! Що вона каже?

— Заткнись, бебі, і лягай далі schlafen.

Борис узяв своє пальто й став натягувати його на плечі.

— Поттере, — сказав він, а потім знову, коли я не відповів, із жахом дивлячись на підлогу, де хлопець булькотів, замість нормально дихати: — Поттере. — Він схопив мене за руку. — Тікаймо звідси. Швидше.

— Атож, пробачте мені. Ми поговоримо згодом. Scheisse[172], — з жалем промовив Горст, трясучи хлопця за розм’якле плече, зазвичай батьки таким непереконливо грізним тоном сваряться на дитину. — Dummer Wichser! Dummkopf![173] Скільки він прийняв, Ньяле? — запитав він у здоровила, який знову з’явився в дверях і дивився на все критичним поглядом.

— Звідки мені в хера знати? — запитав ірландець, несхвально повівши головою.

— Ходімо, Поттере, — сказав Борис, схопивши мене за руку.

Горст притулив вухо хлопцеві до грудей, а білявка, повернувшись, опустилася навколішки й намагалася з’ясувати, чи він дихає.

Поки вони схвильовано радилися німецькою, більше шуму та руху виникло за ам’єнським гобеленом, який несподівано випнувся назовні: зів’ялі квіти, fête shampêtre[174], щедрі німфи розважаються серед троянд і фонтанів. Я дивився на сатира, який лукаво підглядав за ними, ховаючись за деревом, коли несподівано щось ухопило мене за ногу, і я рвучко відхилився назад, тоді як знизу висунулася рука й потягла мене за штанину. З підлоги один із брудних згортків — розпухле червоне обличчя ледве визирало з-за гобелена — запитав мене сонним галантним голосом:

— Він маркграф, мій любий, ти цього не знав?

Я звільнив свою штанину й відступив назад. Хлопець на підлозі трохи хитав головою й видавав такі звуки, ніби захлинається водою і йде на дно.

— Поттере. — Борис схопив моє пальто й практично пхав його мені в обличчя. — Ходімо! Ходімо швидше! Чао! — крикнув він на кухню, підсмикнувши підборіддя (гарненька чорна голівка з’явилась у дверях, помахала ручкою, «бувай, Борисе, бувай!»), виштовхав мене з кімнати й пірнув у двері слідом за мною.

— Чао, Горсте, — сказав він, приклавши долоню до вуха, мовляв, зідзвонимося.

— Tschau, Борисе! Пробач мені, що так вийшло! Незабаром поговоримо. Підіймай, — сказав Горст, коли ірландець підійшов і витяг із-під хлопця його другу руку.

Разом вони підняли його (ноги в нього обм’якли й волочилися по підлозі) і потягли серед загальної метушні у двері — обидва підлітки стривожено відсахнулися назад, — через освітлений прямокутник дверей до наступної кімнати, де Борисова чорнявка набирала чогось у шприц із маленької скляної пляшечки.

У ліфті нас несподівано накрило тишею: скрегіт трибів, поскрипування підйомних блоків.

Погода надворі прояснилася.

— Ходімо, — сказав мені Борис, нервово дивлячись угору по вулиці й діставши з кишені мобілку, — давай тут перейдемо через вулицю.