Розділ X

— Ні, Пітер. Хоча… — Горст відклав коробку, потім став біля мене й підняв за нитку настільну лампу, заливши обидві картини різким яскравим світлом, — цей клаптик, — він провів у повітрі зігнутим пальцем, — віддзеркалення свічки ось тут? І край столу, завіса? Цю картину міг намалювати й Хеда.

— Чудовий твір.

— Атож. Чудовий у своєму роді. — Від нього пахло немитістю й брудом та пилюкою чужоземної крамниці — наче з китайської скриньки, я це відчув, коли він став біля мене. — Трохи прозаїчно для сучасного смаку. Надмірна класичність. Занадто інсценовано. А проте Берхем майстер чудовий.

— Зараз є забагато підробних Берхемів, — зауважив я байдужим тоном.

— Так. — Світло від піднятої лампи, що падало на пейзаж, було синюватим, моторошним. — Але оцей чудовий… Італія, 1655 рік… Вохра напрочуд гарна, хіба ні? Клас не такий гарний, я думаю, дуже ранній, хоч походження обох картин не викликає сумніву. Буде добре тримати їх разом… Вони ніколи не розлучалися, ці двоє. Батько і син. Спочатку вони потрапили в старовинну голландську родину, а після війни опинилися в Австрії. Пітер Клас… — Горст підняв світло вище. — Чесно кажучи, Клас тут якийсь нерівний. Чудова техніка, чудова поверхня, але щось трохи не гаразд із цією картиною, вам не здається? Композиція дещо розпадається, не тримається купи. Якась вона розсипчаста. І також, — він окреслив великим пальцем надто яскраве світло, віддзеркалене від полотна, — використали забагато лаку.

— Я згоден. А ось тут… — Я провів у повітрі нерівну дугу там, де надмірна чистка стерла фарбу до лесування.

— Так. — Вигляд у нього був люб’язний і сонний. — Маєте рацію. Тут використали ацетон. Того, хто це зробив, треба розстріляти. І все ж таки такий посередній живопис у не дуже доброму стані — навіть анонімна робота — варта більшого, ніж відомий шедевр, ось у чому іронія, принаймні для мене вона варта більшого. А надто коли йдеться про пейзажі. Їх дуже легко продати. Влада мало звертає на них уваги… їх нелегко розпізнати з опису… проте вони можуть коштувати не менш як двісті тисяч баксів. А от Фабриціус, — тривала, спокійна пауза, — це вже цілком інший калібр. Найвизначніша картина, яка будь-коли проходила крізь мої руки, і я кажу це без вагання.

— Атож, і саме тому ми так хочемо повернути її, — пробурмотів Борис із затінку.

— Вона надзвичайна, — спокійно провадив Горст. — Натюрморт, схожий на цей, — він показав на картину Класа, повільно змахнувши рукою (бруд під нігтями, сітка вен, схожих на шрами, на зворотному боці долоні), — очевидно тяжіє до тромплею. Велика технічна майстерність, але надто вже рафінована. Маніякальна точність. Є в ній щось мертве. Недарма ж такі картини називаються naturеs mortes, так? Але Фабриціус… — він ступив назад, коліна в нього наче підламувались, — я знаю теорію про «Щигля», її теж називають тромплеєм, і справді здалеку так і може здатись. Але мені наплювати на те, що кажуть історики мистецтва. І справді, на цій картині є місця, опрацьовані в техніці тромплею… стіна й сідало, відблиск світла на латуні, але потім… вкрита пір’ям грудка, напрочуд жива. Пух і пушок. М’який-м’який. Клас довів би цю завершеність і точність до самої смерті — а такий художник, як ван Хогстратен, пішов би ще далі, до останнього цвяха в труні. Але Фабриціус… він, можна сказати, пародіює жанр, майстерно відповідає на всю ідею тромплею… бо в інших місцях цієї праці — голова? крило? — немає нічого живого, нічого буквального, він умисне розбирає свій твір на частини, щоб показати нам, як його малював. Мазюкає і стуляє, утворює форми руками, особливо шию, цей суцільний шматок фарби, дуже абстрактний. Що робить його генієм не так для свого часу, як для нашого. Тут подвійність. Ти бачиш знак художника, бачиш фарбу на фарбі, а також живого птаха.

— Дуже добре, — пробурчав Борис із темряви за кругом світла, клацнувши запальничкою, — якби не було фарби, не було б на що дивитися.

— Точно сказано. — Горст обернувся, його обличчя перетнула тінь. — Це жарт Фабриціуса. Жарт, який перебуває в самому серці його картини. Так робили всі великі майстри. Рембрандт. Веласкес. Пізній Тиціан. Вони жартували. Вони розважалися. Вони будували ілюзію, трюк, але підступіть ближче на крок — вона розпадається на мазки пензлем. Абстрактні, неземні. Інший і набагато глибший різновид краси. Сутність і несутність водночас. Мушу сказати, що одна ця маленька картина ставить Фабриціуса в ряд із найбільшими художниками в історії. «Щиголь»? Він творить своє диво на такому крихітному просторі. Хоч, визнаю, я був здивований, — він обернувся до мене, — коли вперше взяв його у свої руки, з того, який він важкий.

— Атож, — я не міг не відчути туманної вдячності, що він помітив цю деталь, дивно важливу для мене, з якою пов’язувалося так багато дитячих мрій та емоційних асоціацій, — дошка там набагато товща, ніж можна собі уявити. Тому картина має таку вагомість.

— Авжеж, вагомість. Це саме те слово. А тло здалося мені набагато менш жовтим, аніж тоді, коли я побачив картину вперше. Її чистили — десь на початку дев’яностих років, здається. Після реставрації світла стало більше.

— Важко сказати. Мені нема з чим порівнювати.

— Що ж, — сказав Горст. Димок від сигарети Бориса, який проникав із темряви, де він сидів, надавав освітленому кружкові, в якому ми перебували, схожості зі сценою в нічному кабаре, — я можу й помилятися. Мені було десь дванадцять років, коли я побачив цю картину вперше.

— Коли я побачив її вперше, мені теж приблизно стільки.

— Коротше, — мирно провадив Горст, чухаючи брову (на зворотному боці його долонь були синці завбільшки з десятицентову монету), — тоді єдиний раз батько взяв мене у свою ділову поїздку, того разу до Гааги. Крижані зали засідань. Жоден листочок не ворухнеться. Пополудні я хотів поїхати до Дрівліту, парку розваг, але натомість він повів мене в Мауріцгейс. То був великий музей, багато знаменитих картин, але єдиною картиною, що запам’яталася мені, був твій щиглик. Ця картина не може не сподобатися дитині, згоден? Der Distelfink[168]. Ось так я вперше довідався про цю картину, за її німецькою назвою.

— Так, так, так, — сказав Борис із темряви знудженим голосом. — Це схоже на лекцію по телевізору.

— А ти маєш справу з сучасним мистецтвом? — запитав я, порушивши мовчанку, що запанувала.

— Ну, знаєш… — Горст подивився на мене сухим, холодним поглядом. «Маєш справу», мабуть, було не тим словом, схоже, вислів, який я вжив, здався йому кумедним. — Іноді. У мене був Курт Швіттер зовсім нещодавно, а також Стентон Макдональд-Райт — ти його знаєш? Приємний художник. Багато залежить від того, що мені трапляється на шляху. А тобі взагалі доводиться мати справу з картинами?